Серед воїнів пробіг шепіт:
— Нехай краще сам назве...
— Мамелюки! — несподівано пролунав гучний голос, і сивий вершник на вороному коні виступив вперед.
Знову запанувала тиша.
— Мамелюки! Минуло двадцять років звідтоді, коли і я був молодий, як Сіута припинила виплату данини. Вона, вступивши в союз з Гомаром й іншими чорношкірими племенами, вирішила помірятися з нами силами. Проти ворогів були спрямовані дві тисячі мамелюків. Серед них був і я. Ми взяли в облогу Сіуту, збираючись покінчити з нею одним ударом. Але не так-то легко було цього домогтися. Язичник Чиран-бей, ватажок ворожих списоносців, обійшов наше ліве крило і відтіснив його в глухий кут між Сіута й урвистими скелями. Кіннота наша там не могла розвернутися, а з фортечних стін нас обсипали палаючими головешками і камінням. Ми потрапили в найнебезпечніше становище. Мамелюки! Хто тоді перший виліз на стіну і почав рубати ворогів? За героєм пішли інші воїни. Вони ввірвалися в фортецю, відкрили ворота, і ми перемогли. Той мамелюк був призначений тоді сотником. Хто ж це був?
— Махмуд! Махмуд! — загриміла вся площа.
— Мамелюки! — пролунав голос з лав вершників, і якийсь рудобородий статечний воїн виїхав уперед. Під ним гарячкував величезний жеребець, крутячи головою і пориваючись пуститися навскач.
Мамелюки розступилися, вершник відпустив повіддя, і кінь заспокоївся.
— Я сподіваюся, брати і соратники, що ви вислухаєте і мене, — сказав рудобородий. — Цей чудовий квітучий оазис у дикій і голій пустелі, що лежить, як смарагд, серед скель, ці руїни древніх храмів і величезних некрополів, цей багатий виноградними лозами, фініками і пшеницею край — Єгипет, цей край, мамелюки, великий пророк підпорядкував нашому прапорові і нашому клинку. Величаво тече Ніл і несе до моря звістки про події в нашій країні, щоб розповісти неозорому морю і всьому світу про нашу єдність, про нашу безстрашну сміливість. Про що ще може розповісти Ніл? Звичайно, не про мого славного діда і великого прадіда! Адже я і сам не знаю, хто я родом; відомо тільки, що я — мамелюк. Меч — батько мій, правиця — сила моя, а непорушний союз з вами, брати, — перемога моя...
— Ура, ура! — пролунало в лавах воїнів.
— Звичайно, правий наш повелитель, вождь і учитель Омер-бей, — продовжував рудий вершник. — Доблесним воїнам потрібен хоробрий ватажок. Безстрашний ватажок вартий цілого воїнства! Я знаю: багато хто з вас пам’ятають, — минуло лише десять років звідтоді, як нам довелося боротися біля Ассуана. З дикими вигуками і скреготом зубів кинулися на нас чорношкірі. Ми дали їм рішучу відсіч. Блиск наших шабель сперечався з променями сонця. Рукопашна сутичка тривала довго. Незліченний ворог, немов хмари сарани, рухався на нас. Ми порубали тисячу, на нас потяглося дві. Розвіяли в прах і цих — на нас рушили нові п’ять тисяч. Втомилися і здригнулися наші воїни. Здавалося, доля нас зраджує — похитнулося наше горде знамено. Я відчув біль у лікті і вже не міг володіти мечем... По моїй руці струменіла кров, підбадьорливих закликів уже не було чутно. Я озирнувся... О, краще б осліпли мої очі! Слава мамелюкського воїнства, Багир-бей, упав з коня, пронизаний списом чорношкірого... Мамелюки розгубилися. Ще хвилина, і нам довелося б показати ворогові спини... Мамелюки! Пам’ятаєте сотника, котрий закликав нас до бою голосом, що нагадує клекіт орла? Він змахнув оголеною шаблею і врізався у ворожий натовп, немов сокіл у голубину зграю. Наші збадьорилися і, як камінь із пращі, кинулися за ним і прорвали лави чорношкірих. І знову гордо замайорів наш прапор. Хто був цей сотник?
— Махмуд! Махмуд! — волала площа.
— Мамелюки! — знову пролунав чийсь голос. — Нижче руїн Фів стояв наш загін. Він був оточений ворогами. Атбарські племена, підтримані з тилу нашим невсипущим ворогом негусом Шоа, готувалися напасти на нас. На наш сором, нині покійний Багир-бей — хай не позбавить його аллах блаженства на тому світі — не наважився атакувати противника. Вороги немов відчули, що ми нерішуче діємо. Вони оточили нас і так стиснули в кільце, що ми не могли поворухнутися. Нам лишалося одне з двох: або скласти зброю, або прорвати вороже кільце. Хто тоді, мамелюки, гукнув: «За мною, браття!» Підняв він на дибки коня, кинувся з оголеною шаблею на вождя негрів Гутжар-Хату і одним ударом зніс йому голову?