Та ось гримнула гармата. Ядро розірвалося неподалік від Махмуд-бея і влучило у кількох мамелюків.
Паша над пашами, виявляється, не спав. Його орлині очі бачили все, його гострий розум все зважував. Дізнавшись, що його кіннота зазнає поразки, він негайно вислав їй на підтримку артилерію і піхоту.
Навперебій загуркотіли гармати, і десятки мамелюків полягли на ратному полі.
«Проте вони влучно стріляють!» — подумав Махмуд-бей і став ще завзятіше атакувати французів.
Та ось пролунав барабаний дріб, і здаля показалася наполеонівська піхота, озброєна рушницями з настромленими багнетами.
Тепер відрізаною виявилася та частина кінноти мамелюків, яку вів сам Махмуд-бей.
— Гасане, що це за народ, одягнений у зелені мундири піхотинців? Солдати не схожі на франків, — звернувся Махмуд-бей до свого сотника.
— Піхота франків. Мабуть, венеціанці. Пропустимо їх, а потім атакуємо.
— Що ти, що ти?! Хай допоможе нам аллах! Ми будь-що повинні твердо стояти на місці, а вже потім — життя або смерть! Нам треба зробити все для того, щоб піхота франків не з’єдналась з відрізаною кавалерією, інакше все піде прахом! Ми зобов’язані протриматися! Нехай Аслан-ага знищить той загін. Залишиться принаймні слава про його подвиг. Молодець Аслан-ага, чудово б’ється! Ще чверть години, і він знищить усіх цих франків з кінськими хвостами на шапках. Якщо це вдасться, Аслан-ага приєднається до нас, і тоді, тоді ми уникнемо загибелі, мій Гасане!
Серед венеціанських піхотинців можна було помітити окремих вершників; судячи з одягу, це були начальники сотень. Один з них, красень середніх років, швидко прицілився, вистрілив, і поруч з Махмуд-беєм впав мамелюк, уражений смертельно. Венеціанець поспішно закинув рушницю за спину, вихопив шаблю і, щось крикнувши, кинувся в атаку.
— Ах, гяур! Я тобі цього не прощу! — крикнув Махмуд-бей.
До піхви шаблі Махмуд-бея був прикріплений батіг з рукояткою зі слонової кістки, оздоблений золотом. Цей батіг подарував йому один із хартумських вождів. Махмуд-бей ніколи не розлучався з ним, хоча кінь його не потребував підсікання. Цю річ він беріг як пам’ять. Раптом, при різкому повороті вершника, батіг відірвалася від піхов і впав. «До біса! Чи до цього зараз?!» — промайнуло в голові. Та все ж він низько нахилився і схопив батіг, який впав.
Стривожені мамелюки оточили його.
— О, горе, ти поранений, Махмуде?
— Ні, я не відчуваю болю, — здивовано відповів Махмуд-бей.
— Хіба тебе зараз не зачепила куля? — тремтячим голосом звернувся до нього Гасан. — Ми подумали, що ти поранений і падаєш з коня.
— Ні, я нагнувся, щоб підняти свій батіг.
— Подивися, Махмуде, адже ворожа куля наскрізь пробила твоє сідло. Ми були впевнені, що ти поранений.
— Айт! — крикнув Махмуд-бей. — Це моя доля! Я недарма любив свій батіг. Він врятував мене від смерті. Вперед, мамелюки! За мною!
Зав’язалася рукопашна сутичка. Мамелюки і венеціанці, як голодні вовки, кидалися один на одного. Махмуд-бей рубав своєю шаблею направо й наліво. Коні, шаблі, багнети, люди — все змішалося...
І тут Махмуд-бей знову побачив велетня-венеціанця. Махмуд вихопив пістоль і прицілився. Венеціанець схопився за рушницю, що висіла за спиною, але одразу ж відкинув її, мабуть, згадавши, що вона вже розряджена. Він повернув коня і помчав галопом. Махмуд-бей став переслідувати супротивника.
«Я десь бачив цю людину, його обличчя мені знайоме...» — подумав Махмуд. Однак він ніяк не міг згадати, де і коли він бачив цього красеня.
— Стривай, юначе! Це ти вбив мамелюка?! Покарай мене Бог, якщо я не розрахуюся з тобою! — шепотів Махмуд-бей. Та в цей момент перед ним немов виріс піхотинець із занесеним багнетом. Він кинувся на Махмуда, але гримнув постріл, і піхотинець впав на землю.
Венеціанець, побачивши це, повернув коня і з оголеною шаблею понісся на Махмуд-бея. Супротивники лютими поглядами зміряли один одного.
— Айт, гяур! — крикнув Махмуд-бей і блискавичним ударом шаблі пронизав йому груди.
— Вай, нана! — глухо простогнав венеціанець, випустивши з рук шаблю і, як зрубана гілка, звалився на землю. Його зелений мундир просякав кров’ю.
XVII
Махмуд-бей здригнувся і зблід. Він не зміг би пригадати, скільки людей убив за сорок років: убивати, знищувати людей стало для нього звичним. Але такого душевного хвилювання, як тепер, Махмуд ніколи не відчував. «Вай, нана!» — ці слова відгукнулися в самій глибині його серця, і воно гарячково забилося.