— Не розумію, батьку, чому їх тут стільки, — звернувся до старого його старший син Гіго, — адже минулого року ми двічі пропололи цю чортову ділянку, і корінця від плевел не залишили, а нині, дивись, вони знову вкрили поле, немов татарська орда.
— Пам’ять у тебе дірява, — перебив його молодший брат Малхаз, — невже забув, що минулого року ми цей шмат майже не чіпали. А он ту смугу, де росте старий ясен, ми двічі добре пропололи, і тепер там, мабуть, тільки доведеться розрідити густу порость гомі.
— Правильно кажеш, синку, — підтвердив батько, — ми минулого року не зуміли гарно прополоти все поле: спокою не давали ці безбожники, ненависні Господу і людям. Хоч і сива моя голова, слабкі стали руки і ноги, однак і мені довелося йти воювати в Імереті. Пресвята Богородиця, — і старий звів очі до неба, — знищи наших ворогів, усіх тих, хто затіває нескінченні смути, хто влаштовує різанину між братами! Даруй, Господи, перемогу імеретинському царю Соломону... І дав же він жару невірним в хресільській битві[2], чимало перебив басурманів, а зрадника Левана Абашідзе прикінчив, як собаку.
— Так, тоді і мені довелося два тижні змарнувати: допомагав майстрам лагодити сідла для тих, хто йшов у похід, — немов виправдовуючись, сказав Гіго. — Ох, і багато ж довелося пом’яти смердючих ременів, будь вони тричі прокляті! А поле наше так і залишилося непрополеним, тому тепер і потребує подвійної праці.
Всі троє спритно змахнули мотиками, і гостра сталь знову врізалася в просочену мулом землю.
— Чесно кажучи, пора обідати, — зауважив Малхаз.
Старий прикрив долонею очі і подивився на сонце.
— Так, до полудня вже недалеко, — неквапливо промовив він і, перервавши роботу, сперся на мотику. — Адже Івакі і Філу вже пішли в село, щоб супроводжувати жінок, які принесуть нам обід. Мабуть, вони незабаром прийдуть, якщо тільки провідники не забаряться... Та й зібрати всіх відразу важко: один зайнятий тим, інший — цим... А тут ще й хвороби людей замордували. Мати Кучу хвора, її невістка Майя зайнята дітворою, і їй, зрозуміло, нелегко звільнитися вчасно. Дружина Біти теж занемогла!.. А ваша нещасна мати... О, горе мені!.. Обід у неї, мабуть, уже давно готовий, але не могла ж вона одна-однісінька піти сюди... Треба чекати інших.
— Зголоднів хлопець, — пожартував Гіго над Малхазом. — Нумо, глянь, ось і наші йдуть!
І справді, на дорозі, що пролягає берегом Техурі, з’явилися двоє чоловіків, озброєних рушницями, а слідом за ними — близько п’ятнадцяти жінок з кошиками на плечах.
Опинившись у полі, кожна з жінок попрямувала до своїх рідних. До старого з синами підійшла худорлява, середніх років селянка з гордим і рішучим обличчям. За нею ледве встигав хлопчина років семи-восьми. Він ніс на плечі досить великий глечик, але, незважаючи на це, крокував бадьоро та впевнено і якщо не випереджав маму, то й не відставав від неї.
— Хто це? Хто це йде? Мій синочок, мій Хвича, радість моя? — вже здаля ласкаво вітав хлопчика старий. — Синку мій любий, а чи не розгубив ти своїх кіз?
— Замордував мене наш хлопчик своїми проханнями: візьми та візьми мене в поле. Як пригнав кіз, не переставав канючити. Але, по правді кажучи, він допомагав мені: ніс глечик від самісінького дому, — з посмішкою промовила жінка.
Під розлогою шовковицею жінка зняла з плеча кошик і витерла обличчя строкатою ситцевою хусткою.
— Добре, синку, добре, серце моє! Та, дивись, мій любий, бережи кіз, бо у нас не буде ні сиру, ні мацоні[3], яке ти так любиш!.. — ласкаво промовив батько, припинивши роботу і прямуючи до шовковиці.
Всі сіли в затінку дерева.
Мати дістала з кошика каштанове і букове листя і розстелила на землі замість скатертини. Потім вона розклала недавно вийняте з котла, ще тепле просо з устромленими в нього шматочками сиру. Найбільший шматок вона поклала окремо.
— А чалам-каламі[4] не принесла? — запитав старий дружину. — І чому так запізнилася? Твої сини вже було підступили з ножем до горла. Сама розумієш, молоді вони, і вчасно мусять їсти, — жартівливо зауважив старий. — Ех, стара! Підкралася до мене старість, так ти вже й не цінуєш мене... Але бережися!.. За тривалою посухою, як відомо, слідує грім, блискавиця і злива!..
— Ой, щоб тобі... Вже однією ногою в могилі, а все дурниці верзеш, — пробурмотіла дружина, ніяково посміхаючись, і, аби припинити цю розмову, додала: — А про чаламі як я могла забути? — вона нахилилася до кошика. — Ось тобі і чаламі. Чому я запізнилася, запитуєш? У такий проклятий час дякуй Богові, що хоч пізно, та прийшла. В одній родині хворий, іншому треба пшоно молотити на княжому дворі, третьому — ткати вовну. А поки всі зберуться, час і летить. Потім треба чекати охорону. Господи, хіба це життя? Чи доживемо до того дня, коли можна буде без страху носити обід у поле? А переправитися через цю річку, що розлилася, — як чуму подолати. Човен не більший за корито, як усім у ньому вміститися? Ось і чекаєш!
2
Хресільська битва — переможна битва грузинського війська проти турків на чолі з імеретинським царем Соломоном І. Відбулася 1757 року.