— Досить, досить, люба, чого сиплеш словами, як диякон Саба? — жартівливо сказав старий. — Адже ми з тобою завжди з півслова один одного розуміємо. Гей, синку, Хвичо, налий мені в чаламі соку благословенної виноградної лози. Якщо не промочити горла, шматка проковтнути не зможу.
Жвавий хлопчик з блискучими очима і гострим підборіддям дістав з горлечка глечика пробку із зеленого листячка і налив у чаламі вина гранатового кольору.
Старий узяв повну чаламі і, звівши очі до неба, урочисто вимовив:
— Хвала тобі, Всевишній, хвала! Будь нам покровителем, установи мир на нашій землі, поклади кінець вічним суперечкам і чварам між панами! Покарай, Боже, невірних і возвелич християн. Даруй перемогу царю Соломону і спрямуй на добро всі його справи. Хай живе він довго! Знаєте, сини мої, виявляється, цар видав наказ: якщо хтось наважиться продати в Туреччину полоненого, будь він особою цивільною або духівником, не пожаліє й очі виколе... О-ох, душу віддам за гнучку лозу, за солодкі грона, що дали цей сік! — закінчив старий, випивши вина з чаламі і проводячи рукою по вусах і бороді, щоб змахнути з них краплі вина.
Натруджені селяни з апетитом взялися до їжі. Маленький Хвича сів поруч з батьком і братами і, хоча він вже пообідав вдома, однак, наслідуючи приклад старших, з таким же задоволенням клав до рота шматок за шматком, ніби не їв три дні.
— Хто це може бути, синку? Нумо, подивися, Гіго, хто це може бути? Що це за вершник мчить по дорозі? Ех, як летять роки! Навіть бачити став гірше. Адже не так давно міг за півсотні кроків потрапити в яйце, підвішене на гілці, — з гіркотою згадував старий, — а тепер вершника від пішого насилу відрізняю...
Гіго і Малхаз пильно вдивлялися у вершника.
— Хто б це міг бути?.. Та це ніхто інший, як Мурзакан Ревія! — вигукнув Гіго.
— Звичайно, Мурзакан. Він, дивак, і взимку і влітку носить бурку, — засміявся Малхаз.
— Мурзакан Ревія? Ну, дружино, залишилося ще гомі? А з сиром як? — запитав старий.
— Гомі, мабуть, чогана[5] два буде, а ось сиру замало. Та й не для такого гостя це частування!.. Не збожеволій і не смій запрошувати, — стривожилася дружина.
— Чи твого розуму це справа, дурепо!.. Синки мої, я хочу пригостити Мурзакана вином. Сподіваюся, не відмовиться... Е-хе-хе, ну і втомився ж я! — кряхтячи, промовив старий і неквапливо піднявся назустріч гостю.
Через хвилину-другу породистий скакун зупинився біля розлогої шовковиці.
— Даруй за зухвалість, батоно Мурзакан, — вибачився старий, — але ти виріс у нашій родині і, я сподіваюся, не образиш свою годувальницю, та й на мою сивину зважиш і розіп’єш з нами чаламі вина.
— Із задоволенням, мій дорогий Тагуйє, мій морду[6]. Я радий, що бачу тебе і всю твою родину в доброму здоров’ї. Вельми вдячний за запрошення, — відповів гість і зійшов з коня. Знявши з плечей бурку, він кинув її на сідло і з усмішкою сказав:
— Складати її, прокляту, ліньки, ось і тягаю весь час на собі. Що поробиш?! Такому непосидючому, як я, без бурки не обійтися!
— Правильно, князю, хай продовжить Бог твої дні! Ти, мабуть, чув, що є така приказка: «Якщо тобі ліньки носити бурку в руках, прив’яжи її хоч до сохи і тягни за собою!..» Прошу не знехтувати нашою їжею, батоно! — шанобливо запросив гостя Тагуйя.
— Я чекаю твого привітального слова, — сказав Мурзакан, склавши руки в боки. Він був високий на зріст і плечистий. За спиною у нього висіла чудова рушниця стамбульської роботи. Один пістолет був засунутий за широкий пояс ззаду, а другий — спереду. На боці висіла шабля. Обличчя в гостя було сміливе й усміхнене.
— Ні, ні!.. Життям твоїм клянуся, чи гідний я такої честі! — вигукнув старий.
— Дуже тебе прошу, — наполягав Мурзакан.
— Ні, клянусь життям моїх дітей!
Сяк-так після довгих прохань та умовлянь Мурзакан, зрештою, погодився першим привітати Тагуйю. Після цього гість зняв рушницю, притулив її до стовбура шовковиці, де стояли ще дві рушниці — Тагуйї й Гіго, і приєднався до обіду селян. Він взяв ще теплого гомі, поклав на нього шматок свіжого сиру сулугуні і почав з апетитом частуватися, не відстаючи від інших.