— Знаю, бо не раз траплялося таке бачити, — зауважив Мурзакан.
— Завітали, значить, гості. Я такий був радий, немов мій рідний батько, Цаквая Абедія, повернувся з того світу. Та виявилося, що, звичні до хліба, вони в рот не беруть гомі. «Ну, дорога дружино, викручуйся як-небудь!» — кажу своїй старій. У бідолахи знайшлося дві-три жмені білої муки, прихованої для просфори. Я велів їй спекти хачапурі. Дяка архангелу Гавриїлу, знайшлося і ще дещо. Правда, з хлібом було сутужно, а так — усього вдосталь. Гості мої були хлопці на славу. Вони так розвеселилися, так дякували мені і таке «Мравалжамієр»[14] заспівали, а співають вони протяжно, урочисто, — що всіх наших, від малого до великого, в захват привели. Бути може, я розповів це не зовсім доречно, але повторюю, що ворожнечу і чвари сіють самі пани, а ми, хлібороби й сівачі, один одному ніколи ворогами не будемо. Нехай згинуть заздрість і злість у нашій країні! Виступимо разом проти ґвалтівників, і тільки тоді припиниться торгівля нашими нещасними братами, — з гіркотою вимовив Тагуйя. — Хай береже тебе Господь, дорогий Мурзакане, ти пошанував старого. Якби серед дворян знайшлася сотня-друга таких, як ти, наші справи пішли б інакше!
— Дякую, дякую тобі, Тагуйє.
— Хай береже тебе архангел в дорозі, — побажав господар гостеві і знову перехилив чашу. — О-о! А вино справді гарне — це і Богу відомо. Довгого тобі життя й удачі, Мурзакане!
— Хай допоможе тобі Господь! Довгого життя твоїм дітям, а тобі — дожити до їхніх весільних вінців. За ваше здоров’я, хлопці! — крикнув гість юнакам.
Гіго і Малхаз подякували Мурзаканові. Він допив вино і передав чаламі Гіго. Юнаки знову подякували гостеві і теж осушили по одній чаламі.
— Батоно Мурзакане, минулого року і мені ледь не довелося брати участь у хресільській битві, — зізнався старий. — А як ти гадаєш? Поплентався і я з моєю рушницею. Ми підійшли до річки Цхеніс-Цхалі, але, як дізналися, що цар і Дадіані здобули перемогу, повернули назад.
— Ой! Знайшли, кого брати на війну... Певне, розуму у них не більше, ніж у тебе, — глузливо зауважила Мзеха.
— Ех ти, дурна баба! Адже я зупинив би своїм тілом хоч одну ворожу кулю, а свою, можливо, витратив би на ворога.
— Ну, що ти, що ти, годувальнице! Тагуйя — відмінний стрілець, — заперечив Мурзакан. — Пам’ятаю, вранці, на Великдень, після заутрені, ми вішали на липу червоне яєчко і змагалися в стрільбі. І не раз його влучна куля розбивала яєчко. Я був тоді малюком і ріс у вашій сім’ї.
— Скільки разів я згадував тебе, стільки великодніх днів бажаю моїм дітям, — сказав Тагуйя.
— У хресільському бою, кажуть, прославився Хутуні Шарашія, — скромно додав Гіго.
— Істинна правда! — підтвердив Мурзакан. — Хутуні, царство йому небесне, був не людина, а справжній деві[15]. Врізавшись з оголеною шаблею в лави османів, він, немов буряк, порубав шістнадцять турок, але й сам загинув за народну справу.
— Хай святиться його прославлене ім’я, — благоговійно промовив старий, наповнив чаламі, нахилив її і за стародавнім звичаєм окропив вином шматок гомі.
Всі випили за упокій душі Хутуни.
— Ну, й досить, батьку Тагуйє, — сказав гість.
— Ще одну чаламі, дорогий. Вина ще вдосталь, батоно!
— Нехай ніколи не вичерпуються твої запаси. А нам не личить пити більше. У розпалі польових робіт ми з тобою, Тагуйє, мабуть, і так хильнули зайвого. Нехай береже пресвята діва Марія тебе і всю твою родину, — побажав старому гість, налив трохи вина в свою чаламі, випив і підвівся. — Дуже тобі вдячний, Тагуйє. Давно я не їв так смачно. Хай пошле Бог достаток твоїй оселі!
— Нехай господь Бог покарає мене, грішну, за те, що ми наважилися пригощати тебе, батоно, — знову почала виправдовуватися Мзеха.
Мурзакан ще раз подякував господарям, закинув рушницю на спину, скочив на коня і поїхав.
Мзеха з Хвичею, приєднавшись до жінок, котрі приносили в поле обід, у супроводі охорони рушили назад у село.