Выбрать главу

— Хвичо, будь обережний, — повчав хлопчика Гіго, — сам не виганяй кіз на пасовище і не відходь далеко від дому. Неподалік пустки Беко — висока бузина, там корму на півсотні кіз вистачить... Не бешкетуй і не розоряй пташиних гнізд!

— Будь розумником, синку, моя радосте! — Напучував хлопчика і батько.

II

Пообідавши, Тагуйя та його сини задрімали під шовковицею. Та тільки-но сонце почало сідати, вони швидко встали і знову взялися за роботу.

Настала надвечірня пора. На зелену хвилясту ниву дивилося бірюзове небо. Ніде не було видно ні хмаринки. Повітря, здавалося, застигло — не відчувалося ні найменшого подиху вітерця.

— Ну, і скажена спека! Бережися, бо задихнешся. За гарний прохолодний вітер варто було б віддати тисячу марчілі[16]! — мріяв уголос молодший брат Малхаз.

— Справді, сьогодні задушливий день! — погодився Гіго.

— Так, діти мої, спека нині страшна, — підтвердив старий. — Правда, для нас це важкувато, але зате для врожаю вкрай необхідне. Навіть господь Бог безсилий догодити всім! Що приємне нам, те може зашкодити врожаю, а що корисне врожаю, неприємне нам.

— Ех! Нічого не поробиш, — вирвалося у Гіго, — терпіли раніше, потерпимо і тепер. Інакше нічого буде жувати. Ну, братику! — крикнув він Малхазу і змахнув мотикою.

Малхаз наслідував його приклад. Не відставав від молодих і старий. Знову почувся рівномірний дзвін мотик.

— Закінчимо якось цю смугу, синки, а вже після того й відпочинемо. Мордувати себе теж не годиться, — сказав Тагуйя.

— Спеку я перетерплю, але сьогодні щось нездужаю: все тіло ломить, немов мене відшмагали, — поскаржився Гіго.

— Лежав, мабуть, незручно на грудках землі, та так і заснув, — пояснив старий.

— Ні. Щось нездужаю зранку, відчуваю якусь важкість у всьому тілі. Боюся, що знову почнеться пропасниця...

— Тихіше, тихіше! — зупинив брата Малхаз. Він припинив роботу, зіперся на мотику і почав прислухатися.

— Що, синку? — тривожно запитав старий.

— Чую якісь крики...

Всі троє насторожилися.

— І я начебто теж щось чую, — підтвердив Гіго.

— Здається, собака гавкає, — зауважив Тагуя.

— Так. І собака гавкає.

Інші селяни теж відкинули мотики і прислухалися. З села справді доносився якийсь галас, чувся лемент жінок.

— Ай-ай-ай! Помер хтось, — нерішуче припустив Малхаз.

— Можливо, померла мати Кучу? Нещасна! Вона зовсім старенька, — зауважив Тагуйя. — Коли я був ще малюком, вона вже мала п’ятьох синів. А що таке людина? Всього лише бурдючок з кров’ю. Чи багато їй потрібно, щоб померти?

— Ні. Я ще вчора бачив матір Кучу. Вона і не збиралася вмирати, — задумливо сказав Гіго. — Можливо, щось сталося в сусідньому селі: помер хтось, ось і голосять жінки.

Гамір посилювався. Тепер вже чітко долинали зойки і плач жінок. Одна з них голосила особливо пронизливо й моторошно.

Сини впізнали голос матері.

— О, горе, горе нам! Щось недобре сталося! — вигукнув Гіго, зронивши з рук мотику. Він побіг до шовковиці, схопив рушницю і кинувся до села. Тагуйя й Малхаз помчали за ним. Інші селяни теж покидали мотики і взялися за рушниці. Деякі вдягали на бігу ахалухі[17], інші, схопивши зброю, мчали без верхнього одягу, в одних сорочках.

З протилежного берега річки, волаючи і стогнучи, бігло кілька жінок з розпущеним волоссям. Особливо несамовито волала Мзеха.

— Синку, дорогий, любий синочку! Краще б померла твоя мати, синку Хвичо!.. До-по-мо-жіть!

— Що сталося? Що трапилося? Щойно мій хлопчик був зі мною! — кричав Тагуйя, підбігши до річки; та голос старого обірвався, коліна у нього затремтіли, і він упав.

Селяни кинулися в воду і з гиком попрямували до протилежного берега.

Через півгодини все село було на ногах. Зойки і голосіння жінок, собачий гавкіт і вигуки чоловіків злилися в оглушливий гамір. З іншого кінця селища долинув постріл з рушниці, потім другий, третій.

* * *

До заходу сонця залишалося небагато часу. З заходу відчутно повіяло прохолодою. На небі подекуди з’явилися хмари.

Невеликий двір Тагуйї Абедії був переповнений людьми. Біля кіптявої дерев’яної прибудови юрмилися жінки, періодично стрясаючи повітря плачем і зойками.

Чоловіки, майже всі старі, сиділи у дворі під яблунею. Вони з гнівом і гіркотою обговорювали те, що відбувалося.

Дружина Тагуйї, Мзеха, ніяк не могла заспокоїтися. Щоки її були подряпані до крові, вона розпачливо ридала. Жінки марно намагалися заспокоїти бідолашну.

вернуться

16

Марчілі — грузинська срібна монета.

вернуться

17

Ахалухі (груз.) — національний верхній одяг.