Взагалі, СЬОЖА був запеклим індивідуалістом, і самозахват балконного простору якось не узгоджувався з його натурою. Однак у цьому була таємна СЬОЖИНА логіка. Всі вважали, що він закоханий в ІРЕНУ, маму ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Чесно кажучи, закоханий — це зовсім не те, що він почував до «загранишної» сусідки. Він не бажав її як мужчина, він обожнював її як предмет. «Гарік, — казав він мені, — ти не розумієш, вона ПРЕДМЕТ МОГО ОБОЖАНІЯ».
ІРЕНУ далеко не можна було назвати особою романтичною, цього не дозволяла сувора правда радянського життя, однак вона виробила в собі навички успішного виживання. ІРЕНА була прагматиком, і тому приймати нестандартну роль «предмета обожанія» їй було вигідно. По-перше, це додаткова площа балкону. По-друге, СЬОЖА перешивав їй та ІГАРЬОШІ «шмотки», які вони привозили з-за кордону. Очевидно, скромна зарплата прес-аташе не давала змоги купувати одяг за повну ціну, а на знижках завжди лишалися неходові розміри. ІРЕНА скупляла їх, а СЬОЖА підпасовував. І цю роботу він робив тільки для неї і для ІГАРЬОШІ. Ніколи в житті він нікому нічого не перешивав. Тільки шив. І тільки «вінтажне». А по-третє…
СЬОЖА мені мені довіряв як другові. Наскільки можна було довіряти 12-річному хлопцеві, на 9 років молодшому від нього. Якось СЬОЖА запросив мене до себе на роботу. У лабораторію фотосалону «Черемшина» не так просто можна було проникнути. Спершу треба було спуститися сходами в підвальне приміщення, перейти вузьким коридорчиком із десяток метрів, піднятися трьома сходинками вгору і тоді впертися в залізні двері з навісним замком. Зайшовши, ти потрапляв неначе в якусь паралельну реальність — кімната «без вікон, без дверей», і неможливо було визначити, в якій будівлі вона розташована, не зруйнувавши цих будівель. Напівтемрява, світло, що мигтить, і мотузки, мотузки, мотузки, на яких сушаться квадратні фізіономії радянських людей серед різних ракурсів оголеного тіла.
— Це вона! — пошепки сказав СЬОЖА.
— Хто? — не зрозумів я.
— ПРЕДМЕТМОГООБОЖАНІЯ.
— Ірена?
— Цссс! Тихо!
Я озирнувся. В фотосалоні давно вже нікого не було. Була дев’ята вечора.
Я з цікавістю роздивлявся фотки. На той час «мені тринадцятий минало…», і не знаю, як щодо великого Кобзаря, але мене вже дуже цікавило оголене жіноче тіло. Зображене на фотках тіло, за СЬОЖИНИМИ свідченнями, належало не якійсь там міфічній абстрактній особі, а сусідці, та ще й мамі обожнюваного мною ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ. Однак я ніяк не міг розпізнати на фотках ІРЕНУ.
Я пожадливо вдивлявся в кожну композицію, намагаючись зазирнути за припідняту ногу, щоб побачити волохате гніздо, чи за «шишку» бильця залізного ліжка, яка маскувала «таємну кімнату» поміж жіночими ногами. Разом із рукою жінки я залазив у симпатичні трусенята, видушував прищик на лобку, що вкрався поміж густе, майже дротяне волосся, спостерігав, як модель підмивається над тазиком.
Отже, в мене закралася недовіра, що це позувала саме ІРЕНА. Однак СЬОЖА так правдоподібно переконував, що це вона, що я не міг йому не повірити. Це був момент його самоствердження. Так, він не спав з нею, однак знав про неї набагато більше, ніж хтось інший.
Мене ці фотографії не збуджували, однак, коли я прийшов додому і побачив ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ на порозі своєї квартири, що, склавши руки за спиною, по-дитячому оберталася вліво-вправо, то довго не міг заснути, мріючи про те, що спостерігатиму, як вона видушуватиме прищик на лобку.
ЦИФЕРБЛАТИ
ЦИФЕРБЛАТИ — це була поважна єврейська родина. Вона — ДОРАРОНОВНА — вчителька фізики в Київській середній школі № 155. Він — ДЯДЬ-ОСЯ — директор бюро ритуальних послуг «Спи спокойно, товарищ».
Я застав ДОРАРОНОВНУ і ДЯДЬ-ОСЮ вже в такому віці, коли про інтимні стосунки начебто вже не йдеться, однак із здивуванням з’ясував, що у людей, яким за 50, можуть бути свої забави. І для них вони ду-у-уже інтимні.
Наприклад, у вихідні після одинадцятої на спільну кухню вилазив ДЯДЬ-ОСЯ, де вже зранку ДОРАРОНОВНА кілька годин куховарила і паралельно комунікувала з БАБШУРОЮ. ДЯДЬ-ОСЯ — неголений, м’ятий, непричесаний, у піжамних штанях — вітався персонально з дружиною так, неначе ні навколо, ні в цілому світі, крім неї, не існувало нікого — ні мене, ні БАБШУРИ, ні СЬОЖИ, ні ІРЕНИ: «Здравствуй, Золотце!»