Зате одного разу вона, піймавши мій «дєжурний» погляд на своїх грудях, напряму мене спитала:
— Чого вилупився? Хочеш доторкнутися?
Я перелякано замотав головою, мовляв: ні, ні в якому разі! Але вона взяла мою руку і приклала до правої «трюфельки».
— Тільки не тисни. Мені боляче, — сказала вона.
З чого вона взяла, що я хотів притискати? Я й не збирався нічого притискати. Коли ж я відчув трюфельки, мої пальці мимоволі заворушилися, і ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ скрикнула:
— Ай! Боляче! Я ж тебе попереджала!
Я, немов обпечений, відсмикнув руку.
— Ну що, тепер ти мій хлопець? — спитала вона.
Я остовпів. Я не знав, що казати.
— Тепер ти будеш носити мені портфель додому, — якось по-дорослому заявила вона.
«Що? — схарапудився я. — Та мене ж хлопці засміють!» — подумав.
Однак ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ сказала тоном, який не викликав заперечень:
— Ти торкався моїх грудей — значить, тепер ти мій хлопець!
«Добре, що не „обязан на мне жениться!“» — промайнуло в голові.
Це було перше велике переживання в моєму житті. Асоціальна ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ була «не в тренді» серед моїх ровесників. Повненька, в окулярах із товстими скельцями, «слишком умная и над-менная», — вона зневажливо ставилася до своїх однокашників, на що вони відповідали їй нелюбов’ю і злісними дражнилками.
А мене ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ неймовірно збуджувала. Але дай знати про це хлопцям — я моментально втрачу свій авторитет. Закохуватися треба в таких, як красуня Алка, яка усіма силами намагалася бути подібною до артисток радянського кіно.
Що ж вибрати: ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ чи місце «свого» у хлопчачому товаристві?
Я намітив був складний план подвійної гри, тобто зустрічатися з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ таємно. Однак здійснити це було неможливо: вона хотіла публічності. Мені часом здавалося, що не я — малолітній недоросток — приваблював її. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ хотіла показати оточуючим, що вона — пухкенька, неоковирна, короткозора — може подобатися хлопцям, нехай навіть одному, нехай навіть молодшому від неї. ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ хотіла демонстративно пройтися, взявшись за руки, по Хрещатику, а ще краще — повз нашу школу, щоб усі, усі на світі бачили, що В НЕЇ Є ХЛОПЕЦЬ. А я соромився. І тому знаходив різні причини, щоб зустрічатися таємно.
Не пам’ятаю, розумів я це чи ні, однак у цей період життя мені просто хотілося провалитися крізь землю. Бажано з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ. Отак провалитися і опинитися під першим поверхом нашого будинку, де був підвал. Таємничий, темний, у пилюці, з однією тьмяною лампочкою, вимикач від якої містився на обплетеній павутиною стіні.
Я таємно зустрічався там із ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ. Це викликало в мені коктейль почуттів: тривогу, тремтіння, калатання серця, а часом навіть нудоту від збудження.
У підвалі ми цілувалися і вивчали анатомію одне одного. Ми приходили, оглядали підвальчик — чи нема там когось (про всяк випадок), потім вимикали світло і грали в підліткові любовні ігри. На одній зі стін підвалу, майже під самою стелею, було віконце, крізь яке побивалося чи то денне, чи то світло від вуличних ліхтарів, а часом і місячне сяйво… Здається, за кілька місяців, упродовж яких ми зустрічалися, я подорослішав на три роки. Я почав спостерігати за мамою і татом, за ІГАРЬОШОЮ та ІРЕНОЮ, за ЦИФЕРБЛАТАМИ, за всіма. Я уявляв, чим вони займаються у ліжку, і це було дивно, огидно і кумедно водночас.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ була тепла і м’яка. Часом здавалося, що вона не відчувала такого самого вінегрету почуттів, що я. Вона була спокійна та врівноважена, і мені ввижалося, що для неї зустрічі зі мною — це просто тренінг для майбутніх серйозних стосунків з чоловіком її мрії, для якого берегла свою цноту. Однак коли ми лишалися сам на сам — на таємних стежках у хащах за Художнім інститутом, у закутках Кудрявського узвозу і на дерев’яних сходах, що вели на урочище Гончарів, чи у нашому улюбленому підвальчику, — я переконувався, що і вона в мене закохана.
Підвальчик був найкращим місцем на землі. У підвальчику ми були одні-однісінькі. У підвальчику я сподівався стати чоловіком. У підвальчику ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ сподівалася стати жінкою. Однак між нами нічого не відбувалося. Лише МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ: мій та її погляди, які кричали, що ми хочемо одне одного і кожен із нас чекає, що інший стане ініціатором того, чого хочуть обоє, хоч і боїмося бути першими, а може, просто не знаємо, як зробити перший крок…
В один прекрасний день, а це був, здається, не день, а вечір, у наш підвальчик ввалилася одна закохана парочка. Вони опинилися тут випадково: був холодний листопад, почав падати сніг, і їм зі своїм бурхливим коханням не було де сховатися, тож вони забилися в перший-ліпший під’їзд, довго цілувалися і куйовдилися, потім намацали дверцята в підвал і завалилися вниз.