Однак вона наполягла, і ми спустилися на два поверхи нижче.
ЖЛОБА вдома не було. Нам відчинила БЛОНДИНКА, яка виявилася його дружиною.
БЛОНДИНКА довго роздивлялася нашу парочку і слухала наше лепетання, однак думала про своє. Вона навіть наморщила лоба, неначе намагаючись стимулювати розумову діяльність.
— Ви хто? — спитала вона.
— Я — художник, — сказав я, підвищуючи свій рейтинг від фотохудожника до художника.
— А я — музичний критик, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.
БЛОНДИНКА не звернула уваги на ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, натомість проявила активний інтерес до мене:
— Художник? А портрети дєлаєте?
— Дєлаю, — збрехав я.
— Тоді входіть.
І ми зайшли. Там, де жив СЬОЖА, у ЖЛОБА й БЛОНДИНКИ була вітальня, значно розширена за рахунок об’єднання з сусідньою кімнатою батьків ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ.
— Ви розібрали стіну? — спитав я.
— Не знаю, — знизала плечима БЛОНДИНКА. — Ремонт — це не мойо.
— Ні, — втрутилася ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. — Її розібрали ще СЬОЖА і батько, коли почали разом жити.
Нарешті БЛОНДИНКА звернула увагу на ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ.
— Ваші батьки голубі? Як це романтічно! — сказала вона і запропонувала сісти на білий диван.
Ми з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ посідали з острахом — таким він був білосніжним.
— Надька! Надька! — покликала БЛОНДИНКА прислугу. — Принеси нам кофейку!
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ чомусь засумувала. Вона роззиралася навколо якимись затуманеними очима, підгортаючи пальчики ніг під подушечки ступнів.
Прийшла НАДЬКА-НАДЬКА з тацею кави і з цікавістю стала нас розглядати. НАДЬКА-НАДЬКА була дуже схожа на БАБШУР.
— Розкажіть про ваших голубих батьків! — наполягала БЛОНДИНКА. — Вони жили в цій кімнаті? Прямісінько в цій?
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ кивнула:
— Так, коли мама перейшла жити до РОМИ он туди! — вона показала в протилежний бік, у напрямку коридора.
БЛОНДИНКА аж підскочила від задоволення.
— Слиш, НАДЬКА-НАДЬКА, слиш шо тут проісходіло!
Чашечки з кавами довелося поставити на такий самий білосніжний столик тремтячими руками, боячись розлити каву на білосніжний килимок.
Вся процесія рушила в напрямку, де жили РОМА з ІРЕНОЮ.
— Тут спершу жила БАБШУР, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, — а потім РОМА купив цю кімнату, і до нього перейшла жити мама.
— Клас! — заверещала БЛОНДИНКА. — Наша квартира находиться в бувшому гнізді разврата! А нашу спальню можна назвати «імені високих отношеній»!
«Гніздо разврата?» — перезирнулися ми здивовано. Ніякого «разврата» ми в цьому не вбачали. Для нас це було просто життя. Так само, як для ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ не було нічого розпусного в житті з двома чоловіками. Просто це було зручно. Європа прийшла в нашу комунальну квартиру дуже давно.
— А це була моя кімната, — показала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ на зачинені двері. — Що у вас там?
— Там — кабінет Борічки! — вона прочинила двері, й ми побачили велику бібліотеку.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ зайшла туди, простягнула руку до книг… але ті виявилися муляжами.
— А ви, пане художнику, де жили? — пафосно спитала БЛОНДИНКА.
— Ось там! — показав я.
— Тут у нас тренажорний зал, — з гордістю пояснила хазяйка.
НАДЬКА-НАДЬКА накрила в кухні на стіл. Так само швидко, як колись робила це БАБШУР. БЛОНДИНЧИНА кухня зовсім не нагадувала нам наш ХАРЧОБЛОК ІЗ КОМУНІКАТИВНИМИ ФУНКЦІЯМИ, але ми там гарно поспілкувалися з хазяйкою та її прислугою. Ми навіть подружилися, і БЛОНДИНКА навіть пообіцяла помирити мене зі ЖЛОБОМ.
— Він жлоб, канєшно, рєдкій, — пояснила вона. — Но отходчівий.
Ми вже збиралися виходити, як ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ звернула увагу на одну деталь, яка зовсім не вписувалася в інтер’єр.
— Наш горщик! — із завмиранням серця промовила вона. — Ти його пам’ятаєш? — звернулася вона до мене.
Горщик я пам’ятав, однак не впевнений був, що це той, із нашої комунальної квартири, хоча мав він ретровидненький вигляд.
— Да-да-да! — зраділа БЛОНДИНКА. — Цей горшок остався тут ще з комуналки. Ремонтніки казали, що ніхто не хотів його забирать, тому він стояв у їхньому вагончику, пока йшов ремонт дома. Оця пальмочка, бідненька, мучилася-мучилася, а мені стало жалко, і я принесла її до себе. Думала, одпою. А вона ніяк не росте! Якесь падло її колись зламало — бачите, тут була поломка — вона пустила одросточок, а він не вмира, але й не росте. Бідняточко. Мій каже — вибрось його на мусорнік! А в мене рука не подимається — це ж живе сущіство!
— Невже наша пальмочка може так довго жити? — спитала задумливо ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.