Ось і я з молоточками у мозку, що відбивали «Шо мнє дєлать?», відкрив тремтячими руками холодильник, вийняв шампанське і відкоркував його.
БЛОНДИНКА невимушено хильнула, схвально кивнула головою «Отлічно!» і відразу приступила до справи:
— Картіни продаються?
Господи, як давно я не чув цього магічного запитання!
— Так! — із надією в голосі пробелькотів я.
— Ця, ця і ця, — ткнула вона пальцями на три великі полотна, що стояли під стінкою.
— Тисяча евро, — тихо, майже нечутно сказав я, боячись, що зараз вона мене пошле під три чорти.
— Значить, умісті — три? — порахувала БЛОНДИНКА.
Взагалі-то я мав на увазі тисячу євро за три картини. Але й така ціна мене цілком влаштовувала. Я збадьорився.
— Тут аванс дві тисячі, — недбало сказала вона. — Завтра занесу ще одну.
У мене побігли мурашки по спині.
«Я хочу з нею дружити», — подумав я.
— Упаковать? — пожартував я вголос.
— Ну нє, нормально? — обурилася вона. — Я тут під тобою живу! Ну, валяй, просвіти мене — шо на них понамальовувано?
Я подивився на першу картину і замислився:
— Вобщем, це небо, яке розкривається з моєї мансарди.
— А це що таке? — показала вона на хмарку в лівому куточку. — НЛО?
Вона вимовила слово НЛО з такою великою надією, що я не міг розчарувати її.
— Так, НЛО, — не змигнувши й оком сказав я. За тисячу євро я можу собі дозволити назвату цю хмарку НЛО.
— Круто! — сказала вона і відсьорбнула ще шампанського. — Я повішу цю картину в себе у спальні. Обажаю НЛО! А ти?
За тисячу євро я міг собі дозволити прибрехати:
— І я!
— Бачиш, скільки у нас общого! — констатувала БЛОНДИНКА. — А чоловік, сволочь, називає мене блондінкою.
Вона ще раз хильнула шампанського.
— А це що таке розове? — показала вона на картину «Різдвяне порося».
В принципі, цю картину я намалював для приколу. Але якщо скажу справжню назву цієї картини, боюсь, втрачу наступну тисячу євро, — подумав я. І тут мене осяйнула геніальна ідея: я згадав її рожевого Фольксваґена «Жука».
— «Фольксваґен-жук» застряг у снігу, — урочисто промовив я.
БЛОНДИНКА підскочила з дивану:
— Іди до мене, котіку, дай я тебе поцілую! — сказала вона і смачно впилася своїми губами в мої.
Я не на жарт злякався, що зараз вона висмокче своїм порохотяговим силіконогубовим поцілунком мою вставну щелепу.
— Тільки щось мій «Фольксваґен-жук» тут схожий на поросьонка, — проявила аналітичні здібності і неабияку спостережливість БЛОНДИНКА.
— Ви… ти також помітила! Значить, я недаремно старався! — викрутився з ситуації я.
Друга тисяча залишилася в моїй кишені. Треба було витримати третій раунд щодо третьої назви картини.
Поки БЛОНДИНКА відкорковувала другу пляшку шампанського, я гарячково думав, як же назвати мій шедевр зі шматком плаского даху сусіднього будинку. Він був зображений на полотні у вигляді неправильного трикутника. Я взагалі дивувався, чому вона вибрала цю картину, в ній я використав похмурі сіро-асфальтові кольори, бо писалася вона, коли я перебував не в найкращій психологічній формі.
— А як би ви… ти назвала цю картину?
— Діпрєс-с-сія! — випалила БЛОНДИНКА.
«Нічогенько! — подумав я. — Вгадала».
— Нічогенько, — сказав уголос я цілком щиро. — Вгадала!
БЛОНДИНКА явно почала мені подобатися. В ній я побачив споріднену душу.
— От бачиш, а ця сволочь називає мене блондінкою! — пожалілася вона знову, маючи на увазі чоловіка. — У тебе є щось закусити?
Я витяг коробку цукерок.
— Ні, канфєти я не їм.
На щастя, задзвонив її мобільний.
Вона подивилася хто дзвонить і повідомила мені:
— Надя, моя пріслуга.
А потім заторохтіла:
— Альо, Надька-Надька, шо, прийшов ізвєрг? Іду!
І мені:
— Занесеш мені картіни. Завтра вранці, харашо?
— Харашо! — сказав я.
БЛОНДИНКА відчалила, залишивши мене на пустельному березі мого безлюдного острова.
«Шо це було?» — спитав я себе.
«Мабуть, НЛО», — відповів сам собі.
Увечері до мене прийшла ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.
— Я — на «Паяцах», — кинула вона мені на порозі, давши цим знати, що у нас є часу на спілкування рівно стільки, скільки триває опера. Хоча, якщо бути відвертим, ніхто не переживатиме, якщо вона спізниться ще на годинку. Нікому не спаде на думку підозрювати її в сімейній зраді.
А чи зрада це все, що є поміж нами?
Я хмикнув: звичайно, ні! Це є безневинні йорзання в ліжку людей майже похилого віку.