ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ опустила голову і стала вдивлятися в свій сікріт гарден. Зараз повернеться в свою кімнату і вийде з бутлем води. Поливати. Вийшла. Полила.
Озирнулася навколо. Зітхнула і залізла назад у свій барліг.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. Я хотів би, щоб це була Вона. Та, з мого дитинства. Але, на жаль, це псевдо-ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. На жаль. На жаль.
Все. Сеанс зв’язку закінчено. Тепер можна повернутися до свого письмового столу і продовжити мемуари.
Частина перша
РЕТРО
ДЯДЬМІШ
Я — дитя київської комуналки. А це значить, що перед моїми очима проходило життя п’яти сімей, а сімейне життя — це не лише соціологія, не лише господарство, це й фізіологія. Напевне, через те, що значну частину свого життя я поклав на завоювання жінок, мої спогади дитинства виключно фізіологічні. Саме в своїй квартирі я вперше дізнався про відмінності між котячим, подружнім і адюльтерним сексом, про пристрасть і фригідність, про любов а-ля труа. Всі позитиви і негативи жіночої білизни вітали мене на мотузці в коридорі.
Спочатку я розповім про ДЯДЬМІШ, котрий мимоволі став моделлю для мого першого інтимного досвіду. Його сексуальне життя проходило в буквальному сенсі слова в мене на очах, оскільки він жив у прохідній кімнаті, а двері між нашими кімнатами, як це водилося в старих будинках, щільно не прилягали. ДЯДЬМІШ був прапорщиком і служив у військовій частині, розташованій неподалік від нашого помешкання — біля Сінного базару. Він був прапорщиком не лише за званням, а й за покликанням. Увесь його побут і поведінка, стиль життя і мислення були прапорщицькі. У ДЯДЬМІШИНІЙ кімнаті не було зайвих предметів, нечисленні речі мали суто практичний характер і перебували в ідеальному порядку. Він абсолютно спокійно ставився до проживання в прохідному, тобто практично публічному просторі. Його не дратувало, що моя ЛЮБАМАМОЧКА могла перетинати його приватний простір у суботу або неділю по десять раз на годину. Щоправда, він не кожної суботи чи неділі бував удома, дуже часто він чергував, і в ці дні мене клали спати в його ліжко, яке пахло по-чоловічому: папіросами і шипром. Увесь наступний день мене супроводжував цей чоловічий запах і я відчував себе дорослим — таким собі радянським мачо. ДЯДЬМІШ був дуже охайним. Окрім загальних вимог до військового побуту: випрасувана гімнастьорка, ідеальні стрілки на штанях, начищені кокарда і пряжка на ремені, стрижка під «бокс», наваксовані й начищені до блиску чоботи чи черевики, він ретельно дотримувався особистої гігієни. Він не ходив до спільної ванни, а мав акуратний куточок із табуреткою, на якій стояли мідний таз і мідний ківшик, а на цвяшку на стіні висів білий вафельний рушник із казенним чорним штампом. Щоб вода не бризкала на стіну, під цвяшком завжди був присутній великоформатний календар. ДЯДЬМІШ мився ретельно, вичищаючи кожен закапелок свого тіла. Вуха мив із милом, обертаючи вказівними пальцями у вушних заглибинках, до миття пахв ставився особливо серйозно: схрещував руки і шматочками старого вафельного рушника масував їх спершу з милом, а потім — без. Ці шматочки вафельного рушника сушилися в нього на маленькій мотузочці збоку від куточка гігієни, і коли відкривалися наші двері, ховалися за ними. На тій самій мотузочці сушилися його портянки: він їх прав щодня. Пальці рук і ніг він вишаровував щіточкою, а раз на тиждень обрізав нігті. До обрізання нігтів він також ставився дуже серйозно. Це був ритуал. У нього були маленькі манікюрні ножички — трофейні, німецькі, часів війни. А це було синонімом знаку якості. ДЯДЬМІШ ставився до ножичок з благоговінням: вони лежали в столі в окремій шухляді на старому, однак чистому клаптикові вафельного рушника. До слова, ДЯДЬМІШ умів шити, і всі ті клаптички вафельних рушників були у нього акуратно підгорнені та прострочені. Один день на місяць він присвячував приведенню в порядок свого скромного гардероба. На цей день він позичав швейну машинку СЬОЖИ, інколи шив вручну, мугикаючи свої улюблені пісні з репертуару Робертіно Лоретті — «Санта Лючія», «Джамайка»…