За дипломатичним столом запанувала німа сцена.
Але ДЯДЬ-ОСЯ не розгубився: обвівши поглядом із-за круглих запітнілих скелець окулярів шановну публіку, він проремигав:
«Пардон! Акєла промахнулся!»
Поки ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ розповідала цю квартирно-фольклорну історію, ми вже самі достатньо захмеліли, і нас смішило не лише те, що сталося з ДЯДЬ-ОСЕЮ і ДОРАРОНОВНОЮ, а те, що ми майже досягли того віку, коли з нами могло статися подібне.
— Ти не проти, якщо я приляжу? — ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ поставила мені риторичне запитання.
І зелена гусінь простяглася на моєму, тобто віднедавна вже своєму диванчику.
— Ти уявляєш, я ніяк не можу позбутися комунального минулого! — І, позіхнувши, додала:
— А ми їдемо в Іспанію на місяць!
— Хто це «ми»? — перелякався я.
— Позавчора до нас прийшло КОЛОРАТУРНЕ СОПРАНО і сказало, що їде на гастролі в Валенсію зі своїм ПРОДЮСЕРОМ і хоче взяти з собою свого синочка. А синочок не хоче їхати без ВІОЛОНЧЕЛІСТА. Тому вона запропонувала ПРОДЮСЕРУ взяти з собою і ВІОЛОНЧЕЛІСТА, який дивитиметься за їхнім синочком і займатиметься з ним музикою. Однак ВІОЛОНЧЕЛІСТ сказав, що він взагалі-то сімейний чоловік, і ПРОДЮСЕР погодився взяти мене з ними. Ну, а я — шо? Я ж совісная! Я ж жалісная! Мене ПОЛКОВНИК, поки працював, на всякі курорти вивозив, а я шо — невдячна?
Словом, я сказала Сашкові (ВІОЛОНЧЕЛІСТУ), шо без Петра Онисимовича (ПОЛКОВНИКА) не поїду. І я навіть собі уявити не могла, що Дембліцький (ПРОДЮСЕР) погодиться.
Захмеліла ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ засміялася, аж сльози потекли з її п’яненьких очей.
— Словом, він наймає віллу, де ми будемо жити разом!
Її два підборіддя затряслися, і всі гусеничні кола затряслися в такт сміхові ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ.
— Місяць? — розчаровано промовив я.
— Трохи більше, півтора!
— Півтора.
Щастя тільки-но розпочалось, а тут така печалька!
— Ти що спохмурнів? — спитала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. — Не боїсь, I will be back! — голосом Шварцнеґера сказала вона.
— І коли ви їдете?
— Через два тижні!
«Я тебе просто так туди не відпущу, ЧУДО-ЮДО-РИБО-КИТ, — подумав я. — За два тижні ти повинна стати моєю!» — поставив я собі програму-мінімум.
Уранці знову задзеленчав дзвінок у двері.
БЛОНДИНКА! — збагнув я і вирішив не відкривати.
Вона тарабанила ще протягом кількох хвилин.
Блін, ще тисяча евро! — згадав я, підхопився з ліжка і відкрив їй двері.
Вона була у лимонних велосипедках.
— Богема! Абажаю богему! — вона зачаровано подивилася на мій бардак.
— Кави? — сказав я швидше собі, ніж їй.
— Без сахарю, — автоматично відповіла вона, розглядаючи мої шкарпетки, що недбало лежали на кухонному столі.
— Слиш, а стань моїм любовніком! — сказала БЛОНДИНКА.
Я закашлявся. У моїй уяві постав ЖЛОБ, який із виряченими очима репетував, як тоді, коли я відмовився давати гроші на тенісний майданчик на даху гаража: «Ты, блядь, голодранец! Я тебя в один момент за шкирки отсюда вышвырну!»
— Знаєш, — сказав я БЛОНДИНЦІ якомога інтелігентніше, — я вже відпрацьований матеріал…
— Ти чьо, я й мертвого розворушити можу! — «заспокоїла» вона мене.
Я закашлявся ще сильніше, бо згадав знамениту сентенцію ДЯДЬ-ОСІ в подібній ситуації. Жила якось у нас у КАПТЬОРЦІ пару місяців одна нежеківська дама. Ми її назвали ФАМ-ФАТАЛЬ через її ж оповідки про своїх високопоставлених коханців, яким вона «разбіла жизнь».
Так от, якось ФАМ-ФАТАЛЬ ділилася на ранковій-сніданковій кухні з мешканцями нашої комуналки про свого нового (швидше за все, уявного) коханця — другого секретаря ЦК КП(У).
БАБШУР, знаючи поважний вік головного героя її сюжету, сплеснула руками:
«Так він же пошти труп!»
На що ФАМ-ФАТАЛЬ гордо відповіла:
«А я і мертвого можу розворушити!»
ДЯДЬ-ОСЯ, який саме поїдав своє іічко, озвався зі своєї табуреточки:
«Светочка, солнышко, я могу вам предложить отличную работу по специальности! Вы были бы просто незаменимы в моем похоронном бюро! И тогда мы поменяли бы наше название со „Спи спокойно, товарищ“ на „Вставай, проклятьем заклейменный!“»
БЛОНДИНКА моє мовчання розцінила, як дуже безнадійну ситуацію з моєю потенцією, тому, як за соломинку, схопилася за останню надію:
— В крайньому випадку існує таке средство, як віагра!
Знову промашечка. Одного разу я мало Богу душу не віддав після віагри на молодій дівиці. Нє-є, життя дорожче…