А ще одного разу «невтішна» вдова урочисто оголосила, що зараз роздягне догола «цього кобеля» прямісінько в труні, а коли перелякані співробітники бюро «Спи спокойно, товарищ» намагалися трохи охолодити її запал, вона повикидала з труни вінки і порвала на мерцеві одяг. Врешті-решт жінку відтягли від труни. Однак ДЯДЬ-ОСЯ дуже переживав з цього приводу, оскільки невтішна вдова «всю красу загримерованого небіжчика зіпсувала».
Отак ми почали згадувати всі ті кумедні історії, що їх колись оповідав ДЯДЬ-ОСЯ про «загиблих альпіністів», які вмирали на останній підкореній ними гірській вершині у вигляді жіночого тіла, і мені якось перехотілося приймати чарівну таблеточку.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вдягла джинси і «з горя» напилася.
Спроба знову не вдалася.
У нас опустилися руки.
Але ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ запропонувала іншу розвагу: відвідати квартиру ЖЛОБА і БЛОНДИНКИ, щоб «полити там квіти».
Я не встояв перед цією пропозицією. Тим більше, що залишатися в помешканні, де сталося стільки сексуальних невдач, не хотілося.
Ми зайшли до квартири, яка колись була нашою. Світла не вмикали. Лише засвітили ліхтарик на мобільному телефоні.
У цій напівтемряві на мене обрушився шквал спогадів. Ось зараз у кінці коридора я побачу на порозі тієї кімнати пухкеньку дівчинку в окулярах із товстими скельцями, що, заклавши руки за спину, розхитується кокетливо туди-сюди, викликаючи в мені незрозумілі заплутані бажання. Я інстинктивно притулився до ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, і мене накрила ковдра її тепла, м’якості та якоїсь нерозгаданої загадки. Ми, взявшись за руки, бродили по кімнатах, які колись були нашими, натикалися на незрозумілі предмети, і нам не хотілося вмикати світла, аби ті предмети не продемонстрували нам, що вони чужі. Задля безпеки ми обнялися, страхуючи один одного від несподіванок, і незчулися, як перетворилися на ЧОЛОВІКА і ЖІНКУ — із відомого французького фільма, із нашого минулого, — які у підвальчику нашого будинку кохалися на наших очах.
Ми були дорослими людьми, мали свої життєві й сімейні вантажі за плечима, однак зустрілися знову невипадково, адже і я, і вона шкодували все життя, що наші підліткові почуття не переросли в щось серйозніше. Це була незакінчена повість, недопрасований рукав сорочки, це те, що хотілося завершити, однак завершити не банальним і не вульгарним, а красивим і романтичним.
Ми зайшли до колишньої СЬОЖИНОЇ п’ятикутної кімнати — і перед нами постало панорамне вікно. Воно виходило на той самий рівень, що й квартира ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, тієї, з сусіднього будинку, тобто копії. Завдяки їй я довгі роки не забував про свою ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, бажану, але не досягнуту. Дякуючи їй я довго марив про те, щоб моя підліткова любов нарешті реалізувалася, навіть не сподіваючись, що це можливо.
Вікно СЬОЖИНОЇ кімнати дивилося на спальню ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ-КОПІЇ. Треба було подружитися з БЛОНДИНКОЮ раніше, щоб мати можливість при кожному поливанні квітів спостерігати за ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ-КОПІЄЮ.
ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ-КОПІЯ була не сама. У неї був чоловік. Вони сиділи на балкончику і пили вино.
Почався дощ, і вони сховалися в кімнаті. Було парко, і вони не зачинили ні балконних дверей, ні штор. Вони перенесли вино і тарілку із закусками прямо на велике ліжко і продовжили своє безневинне спілкування. Потім ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ-КОПІЯ засмикнула тюлеву фіранку, залишивши штору відкритою; через фіранку видно було погано, проте якісь ритмічні рухи за нею малювали в нашій уяві дуже чуттєві картини…
У СЬОЖИНІЙ кімнаті було темно і тихо, я завантажив на телефон музику з фільма «Чоловік і жінка» і притиснув ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ до себе.
Вона м’яко піддалася і подивилася мені в очі…
І хоча було темно, я побачив: це був МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ… Цей безкінечний, багатозначний, відданий, пристрасний, лукавий, залицяльний, сором’язливий, ігривий, багатообіцяючий МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ…