П’єр Самсон
Мамонт
Цей роман присвячено тим, хто здатний чинити спротив
Бо найкраща
З усіх вигадок новочасних —
І надалі тримати
Людину рабом!
Книга перша
«У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми;
ми у важких обставинах, та не впадаємо в розпач».
Микита Зінчук збирався радіти.
М’язи обличчя скорочуються, і воно стає наче зробленим з воску. Очі вдивляються в неосяжну безконечність, далеко, дуже далеко в пошуках потойбіччя, схованого за обклеєною коростявим папером перегородкою; вуха злегка підіймаються, а потім опадають; зморшки прорізують зазвичай гладкий лоб, крізь тонкий епідерміс якого проступають фіолетові смуги вен; навіть шкіра на носі натягується і морщиться, кістка стає хрящем; нарешті губи, що стискаються, стягуються докупи, формуючи дві однакові w, досконало симетричні, завершують цей дивний портрет такого собі дитинчати, великого пітливого блондинистого карапуза, маляти, що вчепилося у величезну цицьку.
У когось оте зсудомлене обличчя викликало б недоречне уявлення про зіткнення коліна з промежиною, шипастого чобота із сідницями або кулака з сонячним сплетінням; або ж про борця, що потрапив у неминучий больовий прийом із заламуванням руки; про електричний розряд, що влучив у кінцівки; потяг до блювання, що ніяк не реалізується; якісь надзусилля; напад стенокардії; про сильні пологові перейми аж до спонтанних пологів; наркотичне отруєння; маску майя; про шимпанзе.
Однак саме міс Анні Гюґ, з бульвару Сен-Лоран, 4230, над чиєю квартирою чоловік саме й бореться з собою, шість місяців тому висловилася найвдаліше і водночас найбарвистіше:
— Видається, наче він вступив у кізяка, що його залишив мамонт, — кинула вона вдові Лорен, тій, що робила ангелів і з якою ділилася сокровенним.
Міс Гюґ була прочитала статтю в Montreal Standard[1], в якій висвітлювалася тема посліду доісторичних тварин й датування бозна-чого там. Тож їй згадався випадок з її раннього дитинства: вона дивилася на вуличну ходу Цирку Гоу, що встановив своє шапіто під сферичним дахом арени Онтаріо, яку покинули команди керлінґу в літні спекотні місяці.
Святкова процесія ходила по центру міста, включно з вулицею Сент-Катрін, пропонуючи поглядам вражених монреальців виступи амазонок у блискучих туніках, білих коней, левицю з дітлахами, верблюдів, бенгальського тигра й розцяцькованих слонів, які тягнули клітку з пантерою, — і все це у супроводі фанфар.
Тож коли процесія звернула на бульвар Сен-Лоран, один із мастодонтів, навіть не зупинившись, зронив здоровенний кавалок відходів травлення, який пахтів і димівся, що справило на мадемуазель незабутнє враження і тепер нагадує голову Микити, який тужиться прочистити горло.
Зауваження потрапило в ціль і стало його прізвиськом — Польський Мамонт, — яке відтоді просто прилипло до бідного гаврика кличкою, якою, йому здавалося, можна було пишатись, бо він сприймав її як шану своїй потузі: сто п’ятдесят п’ять фунтів м’язів, дві унції майже білого жорсткого волосся на заледве п’яти футах і п’яти дюймах зросту. І те, що був він українцем, а не одним із тих триклятих пшеків, нічого не міняє.
Перш ніж іти далі, з’ясуємо: хто ж він, основна зацікавлена особа? Про що ж він задумався, через віщо йому так зсудомило обличчя, заморозило риси, тоді як ним заволодіває відчуття порожнечі, і лише болісна пульсація, яка підіймається знизу та яку важко побороти, щоб заглибитись в обійми теплого шовку, тримає його з цього боку яви?
Тож він бачив себе — хоча й не належить до тих, хто все робить перед дзеркалом, — і не зміг би заборонити собі згадку про те, який розгублений вигляд мав той маленький єврейський торговець із Новоград-Волинського, коли за наказом лейтенанта, який не підпорядковувався отаману Симону Петлюрі, він багнетом розітнув йому живіт і полишив товаришів грабувати будинок і ґвалтувати його доньку й дружину, перш ніж їх задушити. Отой збентежений вигляд, що з ним Микита З. зіткнеться ще багато разів, у великих містах і маленьких селах, у неймовірних варіаціях, результатом якого ставали страх, біль, здивування, недовіра.
А справді, як до цього доходять? Бо декого з тих, кого він — як казали міліціянти — нашпилив, він знав: сусіди, кілька відомих містян, учитель, однокласник. Він сам дивувався, що завдав їм стільки мук погрозами, руками, залізом, і відчував від того якесь тривожне задоволення. Зі знайомих облич зникали риси, якими ті відрізнялися одне від одного: очі, як і волосся, ставали однакового кольору, на губах застигала однакова гримаса, крики лунали однаково осиплим голосом, і кров, усе те криваве цвітіння, пурпурові лілії й стиглі троянди, на сорочках, білих, бежевих, напнутих чи пожмаканих, або й на голій шкірі.
1
Montreal Standard — загальноканадська англомовна національна газета, яка виходила в Монреалі з 1905-го до 1951 року, також відома під назвою The Standard.