[12]: я лежав на спині, а мої руки та ноги були міцно з обох боків прив'язані до чогось на землі, так само, як і моє довге, цупке волосся. Відчував я й тоненькі шворки на всьому тілі від пахов до стегон. Я міг дивитися лише вгору; сонце починало вже припікати, і світло його сліпило мене. Навкруги чути було якийсь гомін, але виявити його причину я не міг, бо, лежачи в такій позі, бачив тільки небо. Незабаром щось живе заворушилося на моїй лівій нозі, і, поволі посуваючись уперед, опинилося в мене на грудях, а потім підійшло майже під саме підборіддя. Спустивши очі, я вздрів чоловічка, дюймів шести на зріст[13], із луком та стрілою в руках і з сагайдаком за плечима. Слідом за ним сунули, здавалося мені, принаймні ще сорок таких самих чоловічків. Вражений украй, я так голосно скрикнув, що всі вони з переляку кинулися врозтіч і, як я довідався згодом, дехто навіть забився, зіскакуючи з мене на землю. А втім, вони скоро повернулись, і один із них, наважившися стати так, аби бачити все моє обличчя, на ознаку здивування підніс угору руки і верескливо, але цілком виразно згукнув: «Гекіна дегул!» Ці слова, багато разів повторені іншими, були тоді для мене незрозумілі. Тим часом, як легко може уявити собі читач, я лежав у дуже незручній позі. По довгих спробах мені пощастило нарешті розірвати шворки і витягти з землі кілки, до яких було прив'язано мою ліву руку, бо, піднісши її до свого обличчя, я зрозумів, як вони зв'язували мене. Разом із тим, шарпонувши головою, що завдало мені невимовного болю, я трішки звільнив своє волосся зліва і міг уже повернути дюймів на два шию, але чоловічки втекли раніше, ніж я встиг упіймати їх. Потім своїми пронизливими голосами вони здійняли галас, а коли він ущух, один із них голосно сказав: «Толго фонак», і в ту ж таки мить я відчув, як у мою ліву руку ввігналися близько сотні стріл, вколовши її, наче голки. Крім того, вони вистрелили в повітря, як ми в Європі стріляємо з гармат, і багато стріл впали мені на тіло (хоч я й не відчув їх), а деякі влучили в саме обличчя, яке я відразу ж прикрив лівою рукою. Від цієї зливи стріл я аж заревів з болю і знову почав робити спроби звільнитися; чоловічки тоді випустили ще більше стріл, а деякі намагалися списами колоти мене в боки. На щастя, на мені була куртка з буйволячої шкіри, якої вони не могли проштрикнути. Я збагнув, що найрозсудливіше буде лежати поки що тихо, а вночі за допомогою вільної лівої руки визволитися зовсім. Мені здавалося, що коли і всі тубільці такого ж розміру, то я подужаю і численнішу армію. Але доля судила інакше. Помітивши, що я не рухаюся, чоловічки перестали стріляти. Гамір, який долітав до мого слуху, свідчив, що кількість їх збільшувалась, а ярдів з чотири від мене, саме проти мого правого вуха, чути було стукіт, що тривав уже цілу годину. Повернувши шию, наскільки дозволяли кілки та шворки, я помітив поміст фута на півтора заввишки, з двома чи трьома сходами, що вільно вміщав чотирьох тубільців. Звідти один із них — певно, якась поважна особа — виголошував до мене довгу промову, з якої я не второпав ані складу. Слід, правда, згадати, що, розпочинаючи її, він тричі крикнув: «Лангро дегул сан!» (ці слова, так само, як і наведені вище, повторено і пояснено мені згодом). Одразу ж по тому до мене підійшли щось із п'ятдесят тубільців, розрізали нитки, якими було прив'язано мою голову зліва, і тим дали мені змогу повернути її праворуч і бачити промовця та всі його рухи. На вигляд це був чоловік середнього віку, нібито вищий на зріст за тих трьох, що супроводжували його. Один із останніх, трішки довший за мій середній палець, тримав йому шлейф, а двоє інших підтримували його з боків. Він промовляв як справжній митець, і в його фразах я вчував і загрози, і обіцянки, і співчуття, і люб'язність. Я відповів небагатьма словами, але найчемнішим тоном, знявши вгору ліву руку й звівши очі до сонця, немов закликаючи його за свідка. Не маючи ні крихти в роті вже кілька годин перед тим, як покинути корабель, і майже помираючи з голоду, я так піддався вимогам природи, що не міг утриматись і не виявити нетерплячки (мабуть, усупереч суворим правилам чемності), кілька разів поклавши пальця на губи на знак того, що хочу їсти. Гурго (так звуть вони великого лорда, як я довідався згодом) зрозумів мене дуже добре. Він зійшов із помосту, звелів притулити до мене багато драбин, і ними до мого рота полізли сотні тубільців з кошиками їстівного, що його звелів зготувати та прислати мені король, як тільки дістав перші відомості про мене. Я розсмакував, що то — м'ясо різних тварин, але не міг розібрати, яких саме. Там були і стегна, і лопатки, і полядвиці, порубані як баранина і дуже добре приготовані, тільки менші за жайворонкове крило; я ковтав їх по два, а то й по три разом, заїдаючи трьома буханцями хліба, кожен з мушкетну кулю завбільшки. Чоловічки підносили мені їжу так швидко, як могли, і тисячею способів виявляли своє здивування з мого апетиту та зросту. Потім я подав знак, що хочу пити. Бачивши, як я їм, вони зрозуміли, що малою кількістю питва мене не задовольнити, і, будучи найвигадливішим народом у світі, дуже спритно підкотили до моєї руки одну з найбільших своїх бочок і вибили в ній дно. Я вихилив її одним духом, бо там містилося менше півпінти легкого вина, яке скидалося на бургундське, але було куди смачніше. Випивши так само і другу бочку, я на мигах показав, що хочу ще, але вина в них більше не було. Побачивши ці дива, чоловічки з радощів почали стріляти з луків і, витанцьовуючи на моїх грудях, раз у раз повторювали, як і спершу: «Гекіна дегул!». Вони знаком запропонували мені скинути вниз обидві бочки, попередивши спершу тих, що стояли внизу, голосними криками: «Борач мівола!», а коли побачили в повітрі обидві посудини, пролунав загальний вигук: «Гекіна дегул!». Признаюсь, почуваючи на своєму тілі тих чоловічків, мені не раз кортіло схопити в жменю сорок чи п'ятдесят із них, що перші навернуться під руку, і кинути на землю. Пам'ятаючи, однак, чого я зазнав (воно, ймовірно, було не найгіршим із того, що вони могли ще мені зробити), і дану мною обіцянку (так тлумачив я свою принижену поведінку), я тієї ж миті відмовився від свого наміру. До того ж я вважав себе зв'язаним вдячністю до людей, які поводилися зі мною з такою гостинністю і так щедро частували мене. У думках своїх я не міг не дивуватися з безбоязкості цих маленьких істот, що наважувались підніматися й походжати по моєму тілу, коли одна з моїх рук була вільна, і не тремтіли перед постаттю такого гігантського створіння, яким я мусив їм здаватися. Трохи згодом, коли вони побачили, що я не прошу більше їсти, переді мною, за дорученням його величності, з'явився якийсь поважний урядовець. Його ясновельможність, піднявшись по моїй правій нозі, наблизився до мого обличчя в супроводі почту осіб із десяти і, підсунувши мені під самісінькі очі вірчий лист за королівським підписом, хвилин десять говорив зі мною без будь-яких ознак невдоволення, але дуже рішучим тоном. Промовляючи, він часто показував пальцем, як виявилося потім, у напрямку столиці, що лежала за півмилі звідси і куди королівська рада ухвалила перевезти мене. Я відповів небагатьма словами, яких, проте, не зрозуміли, і вільною рукою кілька разів торкнувся другої (але поверх його ясновельможності, бо боявся зачепити його чи когось із його почту), а тоді своєї голови та тіла на знак того, що хочу бути вільним. Він, здається, досить добре зрозумів мене, бо заперечливо похитав головою та рухом руки пояснив, що мене відвезуть до столиці як полоненого. Разом із тим знаками він дав мені зрозуміти, що я матиму вдосталь пити та їсти і що зі мною добре поводитимуться. Після того я ще раз подумав про спробу розірвати мої пута, але, знову відчувши пекучий біль од стріл у руках та на обличчі (вони були в пухирях, а багато дротиків там ще лишилося) і помітивши, що ворогів моїх більшає, я на мигах показав їм, що вони можуть робити зі мною що хочуть. Гурго з почтом пішли, чемно вклонившись, у дуже веселому настрої. Незабаром я почув крики, серед яких голосно повторювалися слова: «Пеплом селян», і біля мого лівого боку закомашилося безліч людей, які попустили мені шворки так, що я міг повернутися на правий бік і дати собі полегшення, помочившися. Помочився я дуже рясно і здивував тим людців, які, здогадавшися з моїх рухів, що я збираюся робити, в ту ж мить розступилися на обидва боки, щоб уникнути бурчака, який лився з мене з таким шумом та силою. Перед тим вони намастили мені обличчя й руки якоюсь маззю, що дуже приємно пахла, і біль, заподіяний стрілами, за кілька хвилин ущух. Усе це на додаток до їхніх дуже поживних страв та питва схилило мене на сон. Я спав щось із вісім годин, як довідався згодом, і те було не дивно, бо лікарі, з наказу імператора, підсипали сонновернуться
Я хотів підвестись, але не спромігся й ворухнутися… — Вся наступна сцена була інспірована схожим епізодом з твору римського письменника Філострата Флавія (178–248) «Образи» («Eikones»), де розповідається, як войовничі пігмеї йдуть штурмом на сплячого Геркулеса. Цю аналогію першим помітив В. Скотт. Тут і далі Свіфт вільно черпає із скарбниці античної і всієї європейської літератури, шукаючи яскравих епізодів.
вернуться
…вздрів чоловічка, дюймів шести на зріст. — 1 дюйм — 2,54 см. Наводимо інші англійські виміри, якими постійно користується Свіфт: 1 фут — 30,48 см; 1 ярд — 91,44 см; кабельтов — 185,2 м; 1 миля — 1609,33 м; ліга (морська) — 5,65 км; 1 фунт — 453,59 г; 1 пінта — 0,57 л; галон — 4,5 л.