Моя лагідність і добра поведінка так вплинули на імператора з його придворними, армію й увесь народ, що я почав сподіватися незабаром здобути собі волю. Я вживав усіх можливих заходів, аби підтримувати прихильне до себе ставлення. Тубільці поступово перестали лякатися мене. Іноді я лягав долі й дозволяв п'ятьом-шістьом людцям танцювати на моїй долоні; і нарешті навіть хлопчики та дівчатка насмілювались гратися в піжмурки в моєму волоссі. Я досяг добрих успіхів у вивченні їхньої мови й міг уже розуміти їх та розмовляти з ними. Одного разу імператорові спало на думку потішити мене видовищем місцевих ігор, у яких вони перевершують усі відомі мені нації і спритністю, і розкішшю. Найбільш розважили мене канатні танцюристи, що виконують свої вправи на тоненькій білій нитці зо два фути завдовжки, натягненій на висоті дванадцяти дюймів од землі. На цім дійстві я, з дозволу терплячого читача, трохи зупинюся.
У грі беруть участь лише кандидати на якусь високу посаду або ті, хто домагаються зажити великої ласки при дворі. Вони вправляються в цім мистецтві змалку і не завжди бувають хорошого роду або добре виховані. Коли через смерть чи через неласку (що трапляється часто) хтось звільняє високу посаду, то п'ять-шість кандидатів просять в імператора дозволу розважити його та двір, танцюючи на канаті, і хто підстрибне найвище і не впаде, той дістає посаду. Дуже часто навіть найголовніші міністри дістають наказ показати свою спритність і довести імператорові, що вони не втратили своїх здібностей. Флімнеп, державний скарбник, підстрибував на натягненому канаті принаймні на дюйм вище від усіх інших вельмож імперії[16]. Я бачив його стрибки на дошці, покладеній на канат, не товщий за нашу звичайну англійську шворку. Мій друг, Релдресель, перший секретар таємної ради, посідає — на мою, якщо вона безстороння, думку — друге після скарбника місце. Решта великих урядовців далеко нижчі своїм умінням.
Нещасні випадки часто супроводжують ці розваги; про багато з них згадують ще й досі. Я на власні очі бачив, як двоє чи троє конкурентів поламали собі ноги. Але небезпека стає куди більшою тоді, як виявляти свою вправність випадає міністрам. Намагаючись перевершити самих себе і своїх колег, вони занадто ризикують, і мало хто з них не падав двічі, а то й тричі. Переказували, що за рік чи два перед моїм прибуттям державний скарбник Флімнеп не скрутив собі в'язи лише тому, що, падаючи, потрапив на королівську подушку, яка випадково лежала на землі й послабила удар.[17]
Є в них ще й така розвага, яка влаштовується дуже рідко і тільки в присутності імператора, імператриці та прем'єр-міністра. Імператор кладе на стіл три тонкі шовкові нитки у шість дюймів завдовжки: одну — синю, другу — червону і третю — зелену, що стають за нагороду тим, кого імператор захоче відзначити своєю ласкою[18]. Церемонія відбувається у великій тронній залі, де кандидатів піддають іспитам зі спритності, дуже відмінним від іспитів у будь-якій іншій країні Старого чи Нового Світу. Імператор тримає в руках ціпок горизонтально, а кандидати один за одним то стрибають через нього, то підлазять попід ним, залежно від того, підносить чи опускає ціпок імператор. Буває, що другий кінець ціпка доручають тримати прем'єр-міністрові, а іноді міністр орудує ціпком сам. Хто виконує всі вправи найдовше й з найбільшою спритністю, дістає на нагороду синю нитку; другий приз — червона нитка, третій — зелена. Їх обмотують круг поперека, і рідко побачиш царедворця, не прикрашеного таким поясом.
Кавалерійські коні та коні з імператорських стаєнь, яких підводили до мене щодня, не боялись уже мене і не жахалися, підходячи аж до моїх ніг. Вершники змушували їх перестрибувати через мою руку, коли я лежав долі, а один єгермейстер на високому коні перескакував навіть через мою ногу, взуту в чобіт. Це вже, безперечно, був колосальний стрибок.
Пощастило якось і мені потішити імператора, і ось яким способом. Я попросив його звеліти, щоб приставили мені кілька палиць по два фути заввишки та у звичайний ціпок завтовшки, і його величність дав відповідний наказ своєму головному лісничому. Наступного ранку шість лісників привезли їх на шести возах, запряжених вісьмома кіньми кожен. Взявши дев'ять палиць, я встромив їх у землю по квадрату зі стороною два з половиною фути. На чотирьох кутках, футів на два від землі, я прив'язав горизонтально ще чотири палиці. Потім до дев'яти вертикальних палиць я прикріпив мою хусточку й натягнув її так, як шкіру на барабані; чотири ж горизонтальні палиці, лежачи дюймів на п'ять над хусткою, правили за бар'єр з усіх боків. Закінчивши ці приготування, я попросив імператора дозволити загонові найкращої кінноти у двадцять чотири вершники провести на цім плаці свої вправи. Його величність пристав на цю пропозицію, і, коли кіннотники прибули, я підняв їх одного по одному в повному озброєнні разом з кіньми і поставив на хустку вправлятися під командою своїх офіцерів. Вишикувавшись у бойовому порядку, вони поділилися на два загони і розпочали воєнні дії — пускали тупі стріли, видобували з піхов свої шаблі, тікали та переслідували, нападали та відступали, одне слово, виявили найкращий, будь-коли бачений мною, військовий вишкіл, а горизонтальні палиці не дозволяли вершникам та їхнім коням падати на землю. Імператор був у такому захваті, що кілька днів наказував повторювати цю розвагу, а одного разу захотів піднятися туди сам і командувати особисто. З великими труднощами вдалося йому переконати імператрицю дозволити мені підняти її на два фути від плацу, в кріслі, звідки вона добре бачила всю виставу. На моє щастя, під час цих розваг не скоїлося жодного прикрого випадку. Тільки один раз гарячий кінь якогось капітана копитом продірявив хусточку і, спіткнувшися, скинув вершника та упав сам. Але я в ту ж мить підняв обох і, прикривши одною рукою дірку, другою одного по одному зсадив на землю все військо у такий самий спосіб, як і піднімав. Кінь, що впав, звихнув передню ліву ногу, а вершник не постраждав. Я, як міг, полагодив свою хусточку, але не надіявся більше на її цупкість для таких небезпечних вправ. Днів за два чи за три перед моїм звільненням, саме коли я розважав двір такими витівками, до його величності прибув гінець повідомити, що кілька його підданців, проїжджаючи верхи поблизу місця, де мене знайдено, бачили на землі велику чорну річ, дуже дивної форми, з круглими краями, площею з опочивальню його величності та з виступом посередині з людський зріст заввишки. То була не жива істота, як вони боялися спочатку, бо лежала вона на траві нерухомо, і дехто з них кілька разів об'їхав навколо неї. Ставши на плечі один одному, вони дісталися верха, плескатого та рівного, а постукавши по ньому ногами, переконались, що річ — порожня всередині. Вони гадають, що це мусить належати Чоловікові-Горі, і, якщо буде воля його величності, беруться привезти його сюди п'ятьма кіньми. Я відразу здогадався, про що йдеться, і дуже зрадів цій новині. Здається, діставшися берега після розбиття корабля, я був такий збентежений, що не помітив, як дорогою до місця, де я заснув, з мене впав капелюх, що його я прив'язав під підборіддям, коли веслував, і насунув на голову, коли плив. Шнурок, мабуть, увірвався, я не помітив цього і думав, що капелюх мій загубився в морі. Я попросив його величність звеліти привезти його мені якнайшвидше, описавши призначення та природу капелюха. Найближчого ж дня візники приставили його, але не в дуже гарному стані: в його крисах пробили дві дірки на півтора дюйма від краю й застромили в них два гачки. Ці гачки довгою мотузкою прив'язали до упряжі і з півмилі тягли мій капелюх. Але постраждав він менше, ніж я гадав, бо ґрунт у тій країні надзвичайно м'який і рівний.
16
17
18