Якось королю закортіло розважити мене яскравими ярмарковими святами. На мою думку, акробати в цій країні своєю спритністю й майстерністю перевищують решту циркачів у світі, але понад усе мене зацікавили канатоходці. Уявіть собі тонку білу нитку два фути завдовжки, натягнену на висоті дванадцяти дюймів від землі, і чоловічків, що танцювали на ній. У таких виставах беруть участь лише ті ліліпути, які є кандидатами на державні посади або прагнуть прихильності королівського двору. Вони вчаться цього мистецтва з юності та наполегливо вдосконалюються, відмовляючи собі у приватному житті. І коли відкривається вакансія на високу посаду, кілька пошукачів подають на ім’я короля прохання – дозволити їм улаштувати виставу в присутності його величності й усього двору. Кандидати танцюють на канаті, і той, хто стрибне вище за інших і при цьому не впаде на землю, обіймає бажану посаду. Іноді перші міністри змушені підтверджувати свою майстерність, щоб переконати короля в тому, що вони не втратили свій хист. Так, Флімнап, державний скарбник, був відомий своєю стрибучістю: він здійснив пірует на канаті, повторити який не вдалося жодному іншому вельможі в усьому королівстві. Я спостерігав за його небезпечними стрибками, коли він тренувався. Рельдресель, державний секретар і голова міністерства закордонних справ, мій приятель, – якщо, звісно, наші з ним стосунки можна назвати приятельськими, – посідав друге місце після державного скарбника. Решта сановників також були на високому рівні в мистецтві ходіння над безоднею.
Такі вистави нерідко супроводжуються фатальними випадками й нещастями. Я на власні очі бачив кількох понівечених кандидатів-невдах. Та особлива небезпека чатує на міністрів і державних чиновників, які демонструють свою спритність королю. Так, іще до мого прибуття сер Флімнап ледве не зламав собі шию, але його врятувала одна з королівських подушечок, що випадково лежала під канатом.
Щодня в моїй присутності конюхи гвардійських та королівських стаєнь об’їжджали на майдані коней. Невдовзі коні вже сміливо підходили так близько до мене, що одного разу, коли я опустив руку на землю, деякі вершники примудрилися в’їхати на неї. Одначе кращим за всіх був королівський єгер, який з легкістю перестрибнув на своєму коні через мою взуту в черевик ногу – ніби брав бар’єр. Це був насправді приголомшливий стрибок.
Якось я вигадав для короля незвичайну розвагу. Я попросив доставити дюжину палиць завдовжки два фути і завтовшки зі звичайну тростину, і за день моє прохання було задоволено королівським лісничим. Я взяв більшу частину палиць і міцно ввігнав їх у землю у вигляді чотирикутника, а зверху туго натягнув свій носовичок. Із решти матеріалу я зробив щось подібне до бар’єра. Закінчивши роботу, я запропонував королю виділити двадцять чотири найкращих кавалеристів для вправ на цьому плацу. Потім, піднявши по черзі кожного вершника, повністю озброєного, разом із конем, я поставив їх на хустину. Вишикувавшись, кавалеристи розділилися на два загони, і воєнні дії почалися. Король був у такому захваті, що ще не раз просив мене повторити ці маневри, і якось сам забажав піднятися на плац, щоб командувати військом. Королеві ці розваги були не до душі, однак і вона зрідка спостерігала за блискучою виставою, сидячи в ношах на відстані двох ярдів від майданчика. На щастя, маневри закінчилися добре; лишень один баский кінь пробив дірку в носовичкові й, перечепившись, упав, підім’явши вершника. Я одразу ж поспішив йому допомогти. Кінь, упавши, вибив ліву передню ногу, але вершник не постраждав.
Незадовго до мого звільнення, коли я, нудьгуючи, розважав себе та королівський двір усілякими фокусами, до його величності прибув гонець зі звісткою, що біля того місця на березі, де я потрапив у полон, знайдено величезний чорний предмет дивної форми, який лежить нерухомо. Предмет має круглу основу, за площею дорівнює апартаментам його величності, дах предмета є пласким, а всередині – порожнина. Я одразу здогадався, що йдеться про мій загублений капелюх, і вмовив короля доставити його до столиці. Він люб’язно погодився, одначе, коли капелюх потрапив мені до рук, його стан виявився вкрай поганим. Ліліпути тягли його від самого берега до міста за допомогою гаків і мотузок та наробили в ньому численні дірки.