Ліліпути ховають померлих головою додолу; вони вірять, що за одинадцять тисяч місяців мертві воскреснуть, а оскільки до цього часу Земля, яку ліліпути вважають пласкою, перевернеться догори дном, небіжчики твердо стануть на ноги. Тамтешні вчені визнають безглуздість цієї доктрини, але серед простого народу такий звичай зберігається досі.
У королівстві ліліпутів діють дуже своєрідні закони, і якби вони не були протилежні тому, що відбувається в моїй милій батьківщині, я став би їх пристрасним прибічником. Бажано тільки, щоб їх суворо дотримувалися. Перш за все торкнуся кримінальних законів.
Усі державні злочини в Ліліпутії караються надзвичайно суворо. Одначе якщо під час судового процесу звинувачуваний доведе свою невинність, то обвинувача відразу ж засуджують на ганебну смерть, а з його майна стягуються на користь невинного штрафи в чотирикратному розмірі: по-перше, за втрату робочого часу, по-друге, за небезпеку, в якій він перебував, по-третє, за лихо, що його довелося зазнати, і нарешті, по-четверте, за всі витрати, яких коштував йому захист. Якщо майна обвинувача не досить, решту сплачує скарбниця. Крім того, король публічно надає виправданому знак своєї ласки і по всьому королівству оголошують про його невинуватість.
Ліліпути вважають шахрайство тяжчим злочином, ніж злодійство, і тому лише в окремих випадках воно не карається на смерть. Вони гадають так: за умови деякої обережності, пильності й наявності здорового глузду майно завжди можна зберегти від крадія, але від спритного шахрая нема порятунку. Втім, уся торгівля ліліпутів ґрунтується на цілковитій довірі. Тому закон суворо переслідує ошуку в торговельних операціях. Мені якось довелося просити короля за злочинця, якого звинувачували в крадіжці. Цей чоловік, отримавши за дорученням хазяїна велику суму, привласнив її та переховувався. Я вказав його величності на те, що це була не крадіжка, а лише зловживання довірою, – саме це стверджували б адвокати в моїй країні. Для короля мій аргумент був жахливий. На його думку, він тільки збільшує провину злочинця – до обману додається порушення взаємної довіри. Зізнаюсь, я не міг заперечити і, засоромившись, лише пробурмотів, що закони в різних народів не можуть бути однаковими.
Хоча ми й називаємо батіг і пряник важелями, за допомогою яких рухається державна машина, тільки в Ліліпутіїї я бачив, як суворо й послідовно втілюється це правило. Будь-хто, якщо зможе довести, що протягом сімдесяти трьох місяців він жодного разу не порушив законів, здобуває право на привілеї, які відповідають його суспільному стану, а також на значну грошову нагороду, що видається зі спеціальних фондів. Такий підданий дістає титул снільпела, тобто охоронця законів; цей титул додають до прізвища, але він не передається у спадок. Коли я розповів ліліпутам, що в Англії дотримання законів забезпечено лише страхом покарання без ані найменшого натяка на винагороду, вони сприйняли це як величезний недолік нашого законодавства. Тому в тутешніх судових установах статуї, що зображують богиню правосуддя, мають шість очей: два ока дивляться на вас, два розміщено на потилиці й два по боках голови – це означає пильність. У правій руці богиня тримає розкритий мішок із золотом, а в лівій – меч у піхвах, на знак того, що вона готова швидше нагороджувати, ніж карати.
Під час вибору кандидатів на державні посади, насамперед, ураховуються моральні чесноти претендентів. Людина, вважають ліліпути, яка має середній розумовий розвиток, здатна працювати на благо королівства і без особливого хисту. Керування державними справами не містить у собі ні таємниць, ані труднощів, із якими можуть упоратися тільки генії, обдаровані природою. Генії ж народжуються раз на три сторіччя. «Немає нічого гіршого, – кажуть ліліпути, – за те, щоб доручати державні справи таким людям. Помилка посадовця, якої він припустився через простодушність або необізнаність, але з добрими намірами, може бути виправлена. А от діяльність чиновника з лихими нахилами, що вміє вдало приховувати свої пороки й уникати покарання, становить величезну небезпеку для суспільного добробуту».
На жаль, останнім часом у Ліліпутії багато чого змінилося. Як і в інших державах, у цьому маленькому королівстві повсюдно панує зіпсованість – головна ознака виродження нації. Наприклад, ганебне правило, що його запровадив нинішній король, призначати на вищі державні посади найспритніших танцюристів на канаті або нагороджувати тих, хто краще стрибає через перепони чи швидше за всіх проповзає під ними, – надзвичайно промовисте. Як наслідок – інтриги, політичні скандали та боротьба кланів і партій.