Повернувшись до Англії, я вирішив тимчасово оселитися в Лондоні та попрацювати лікарем, що схвалив би й містер Бетс, який усіляко сприяв мені в цій справі. Пацієнтів я приймав у невеликому будинку неподалік Олд-Джурі, де жив і сам. Справи мої були непогані, й невдовзі я одружився з міс Мері Бертон, найменшою дочкою містера Едмунда Бертона, торговця панчохами з Ньюгейт-стрит. Моя наречена була чарівною та розумною дівчиною з посагом чотириста фунтів стерлінгів.
За два роки доктор Джеймс Бетс помер; друзів у Лондоні в мене лишалося небагато, прибуток мій значно зменшився. Сумління не дозволяло мені наслідувати шарлатанство деяких моїх колег, і я почав замислюватися над тим, щоб припинити медичну практику. Порадившись із дружиною та обізнаними людьми, я вирішив знову вирушити в море.
Я був хірургом спочатку на одному, а потім на іншому торговельному судні та впродовж шести років здійснив кілька подорожей до Ост- і Вест-Індії, що трохи покращило моє фінансове становище. Виходячи в море, я набирав книжок і весь вільний час присвячував читанню; на березі ж вивчав вдачу, звичаї та мови тубільців, що вдавалося легко, оскільки я мав чудову пам’ять. Останнє з тих плавань було не надто щасливим, і я, втомлений морським життям, вирішив більше не полишати дружину й дітей.
Ми переїхали з Олд-Джурі на Феттер-лейн і вже звідти у Воппінг, ближче до гавані, де я сподівався рано чи пізно дістати вигідну пропозицію, але ця надія справдилася не скоро. За три роки мені нарешті поталанило – капітан Вільям Причард, власник судна «Антилопа», запропонував мені місце на своєму кораблі. Четвертого травня 1669 року ми знялися з якоря в Бристолі, й початок нашого плавання до південних широт Тихого океану виявився напрочуд удалим.
Однак під час переходу від Магелланової протоки до Ост-Індії наше судно було відкинуто страшною бурею на північний захід від Вандименової Землі[2]. Дванадцять членів екіпажу померли, здоров’я інших було підірвано перевтомою та поганою їжею. П’ятого листопада – у Південній півкулі якраз починалося літо – стояв густий туман, але сильний вітер не вщухав, і вахтовий надто пізно помітив небезпеку. Корабель кинуло на скелі, й він миттю розбився вщент.
Шістьом з екіпажу, і мені зосібна, вдалося спустити шлюпку, щоб спробувати дістатися берега. Сидячи на веслах, ми відчайдушно боролися з хвилями протягом трьох миль, поки з півночі не налетів шквал, що перекинув наш човен. Я виринув і поплив до землі, що виднілася вдалині, й мене підганяли вітер і приплив. Що сталося з моїми товаришами, як і з тими, хто марно шукав сховища на скелях, об які розбився наш корабель, я так і не дізнався…
В міру того як наближалася земля, хвилі ставали все меншими, вітер вщухав. Нарешті мої ноги торкнулися дна, та довелося брести по воді понад милю, перш аніж я дістався берега. Мабуть, це сталося близько дев’ятої години вечора. Долаючи слабкість, я пройшов іще з півмилі, проте так і не побачив жодної ознаки житла. Я дуже втомився, ноги відмовлялися мені служити, мене долав сон. Урешті-решт я ліг на коротку шовковисту траву й заснув так міцно, як не спав ніколи в житті.
Коли я прокинувся, уже зовсім розвиднілося. Одначе ні піднятися, ні зійти з місця я не зміг. Я заснув горілиць, а тепер виявилося, що руки й ноги немов прикуті до землі, волосся ж моє, густе й довге, ніби приклеїлося до трави. Від пахв до стегон я був обплутаний безліччю тонких мотузок. Голову повернути не вдавалося, і я міг дивитися тільки в небо; сонце палило моє обличчя та сліпило очі. Навколо вирувало якесь життя, одначе становище, у якому я перебував, не давало змоги зрозуміти походження дивних звуків.
Незабаром я відчув, що по моїй лівій нозі рухається щось живе, обережно пробирається на мої груди та наближається до підборіддя. Опустивши очі, я насилу розгледів людську істоту на зріст не більше шести дюймів, у руках якої був крихітний лук, а за спиною – сагайдак. І одразу ж я збагнув, що по моєму тілі рухається безліч подібних істот. Від подиву я так голосно зойкнув, що несподівані гості, вжахнувшись, кинулись урозтіч і попáдали на землю, однак не минуло й п’яти хвилин, як вони повернулися. Один чоловічок наважився зовсім близько підкрастися до мого обличчя, неймовірно здивований сплеснув рученятками та щось голосно прокричав решті. Я не зрозумів жодного слова.
2
Вандименова Земля (Земля Ван-Димена) – первісна назва острова Тасманія, що її вживали європейські дослідники й переселенці.