Невдячність вважається у ліліпутів кримінальним злочином, про це вони кажуть таке: «Якщо людина здатна на добро відповідати злом, то в решті людей, які нічим їй не зобов’язані, вона неодмінно шукає ворогів – і вже тільки через це заслуговує на смерть».
Ліліпутські погляди на родину та взаємини між батьками й дітьми дуже відрізняються від тих, що склалися в усьому цивілізованому світі. Ліліпути впевнені, що діти є лише природним продовженням роду й не повинні мати жодних зобов’язань стосовно батьків. Життя важке, кажуть вони, а народження дитини – лише результат почуття кохання між чоловіком і жінкою; потомство проходить той самий шлях, що і його батьки. Прихильність до дітей випливає також із природного начала, і тому не слід довіряти виховання дитини батькові чи матері. Це має робити держава й суспільство. Тому в Ліліпутії в усіх містах існують особливі установи для виховання, куди дитина вирушає, коли їй виповнюється двадцять місяців.
Ці школи поділяються на чоловічі й жіночі, а виховання та навчання в них провадять по-різному – залежно від складу учнів. Існують школи для нащадків багатих і вельможних батьків, для дітей ремісників і бідних містян, – і в усіх цих навчальних закладах досвідчені педагоги готують учнів до майбутнього життя й діяльності залежно від їхніх здібностей, нахилів та відповідно до суспільного стану їхніх батьків.
Школи для хлопчиків шляхетного походження перебувають під наглядом поважних професорів. Учителі в них дуже освічені, стосунки демократичні. Одяг і їжа учнів вирізняються простотою та скромністю; до чотирьох років за дітьми доглядає прислуга, але надалі вони обслуговують себе самостійно, хай би яке славетне ім’я мали. Учні виховуються такими, що шанують честь, справедливість, хоробрість і скромність; їм прищеплюють релігійне почуття й любов до батьківщини. Діти постійно зайняті: увесь час, за винятком сніданку, обіду й вечері, сну та двогодинних фізичних вправ, присвячено навчанню; двадцять чотири години на добу вихованці перебувають під наглядом, тому вони захищені від поганого впливу вулиці та натовпу, якого зазнають європейські діти. Батьки мають право відвідувати школу лише двічі на рік. Кожне побачення триває не більше як годину. Виявити ласку до дитини можна тільки під час зустрічі та прощання; вихователь, присутній під час побачень, стежить, щоб батьки й матері не перешіптувалися зі своїми дітьми, не цілували їх, не дарували їм іграшок і ласощів.
Школи для дітей незаможних дворян, купців і ремісників улаштовано за тим самим зразком. Відрізняються вони лише тим, що нащадки дворян і купців здобувають загальну освіту до п’ятнадцяти років, решта ж учнів з одинадцяти років вивчають ремесла, щоб опанувати професію батьків. Слід зазначити, що шкільний режим для старших вихованців набагато суворіший та жорсткіший.
У жіночих навчальних закладах дівчатка знатного стану виховуються так само, як і хлопчики. До п’яти років за ними наглядають, одягають і роздягають покоївки, але при цьому обов’язково присутня вихователька. Прислузі найсуворіше заборонено розповідати дівчаткам безглузді казки, страшні історії й вуличні плітки, як це часом буває в нас. Якщо щось таке буде помічено, винна в порушенні заборони тричі зазнає публічного побиття батогом, на рік сідає у в’язницю, а потім навіки засилається до незаселеної частини королівства. З п’яти років дівчинка привчається до самостійності.
Завдяки такій системі виховання молоді дами в Ліліпутії соромляться манірності та вважають боягузтво ганьбою. Подібно до чоловіків, вони зневажливо ставляться до прикрас; вони чепурні й поводяться гідно. Я не помітив істотної різниці в освіті хлопчиків і дівчаток. Лише фізичні навантаження менші та курс наук для дівчаток складений не так широко й глибоко, зате багато часу присвячено вивченню господарювання. Навіть якщо жінка належить до вищого світу, вважають ліліпути, вона має займатися господарством, а головне – бути чуйною та розумною подругою своєму чоловікові. Адже молодість і краса не вічні. Коли випускниці школи виповнюється п’ятнадцять років, батьки або опікуни забирають її додому, щоб підготувати до заміжжя; при цьому прощання з подругами рідко обходиться без гірких дівочих сліз.