На одних із таких зборів я таємно був присутній місяців за три до того, як залишив країну гуїгнгнмів. На них головував мій господар, а відбувалися вони поруч із нашим будинком на широкій луці, тому я міг чути кожне слово. Питання було дуже серйозним і суперечливим – чи слід спекатися єху остаточно. Один із присутніх, кінь середнього віку з суворою та відлюдкуватою мордою, висловлювався рішуче, наводячи різноманітні аргументи стосовно того, що від єху більше шкоди, ніж користі. Він казав про те, що краще б гуїгнгнмам дресирувати віслюків і послуговуватися їхньою працею, ніж без кінця морочитися з некерованими та огидними єху, які витоптують овес на полях, крадуть молоко, вбивають собак і котів, щоб одразу ж їх зжерти, а головне – вони кепський приклад новому поколінню лошаків. «Ми не знаємо, – підвищив голос оратор, – які хвороби вони носять у собі, які лиха для нас готують. Єху так стрімко розмножуються, що в деяких округах їх стало втричі більше, ніж коней. За переказом, колись у давнину з однієї з гірських вершин спустилася перша пара цих жахливих тварин. Але точно ми не знаємо, звідки вони взялися; особисто я вважаю, що з болотної твані. І тепер мені видається найбільшою помилкою рішення залишити по парі єху в кожному окрузі, сподіваючись із часом приручити й одомашнити цих біснуватих тварин. Що з цього вийшло – судіть самі!»
Мій господар узяв слово, і коли я почув, що він говорить про мене, то затремтів, ніби від холоду. У мене з’явилося передчуття, що це все добром не скінчиться. Сірий кінь не заперечував попередньому ораторові, але зауважив, що є інша легенда про походження єху. Кажуть, нібито перші з цих тварин з’явилися з-за моря. Можливо, їх було більше, однак вижили тільки самиця й самець. Тому ймовірно, що колись єху були цілком розумними істотами, що мешкали в якійсь далекій країні, але з часом здичіли й дійшли такого стану, в якому ми їх бачимо зараз. Підтвердженням може бути незвичайний єху, який живе в його будинку. Я здригнувся і притиснувся до землі у схованці, де лежав, підслуховуючи дебати гуїгнгнмів.
«У цього єху, – вів далі мій хазяїн, – усе тіло вкрите захистом зі штучної тканини та шкури інших тварин, а власна шкіра біла, і на ній немає волосся. Він розумний, освічений та швидко засвоїв конячу мову. Він розповів мені, як опинився в нашій країні, та про свою батьківщину – країну за морями. Причому мій гість стверджує, що в тих краях саме єху панують над усіма тваринами, а гуїгнгнмів утримують у домашньому рабстві…»
«Це катастрофа», – майнуло в моїй голові. Якщо велика кількість коней, які мешкали в сусідніх будинках, раніше охоче бесідували зі мною та ставилися до мене по-дружньому, то тепер, після такої заяви сірого коня, жоден гуїгнгнм не вітатиметься зі мною. Надзвичайно засмучений, я непомітно залишив своє сховище та поплентався додому.
Мені вже доводилося казати, що в кінського народу відсутня писемність. Знання передаються від одного до іншого, а оскільки значні події в житті цього працелюбного й мирного народу вкрай рідкісні, то історії появи єху надавалося величезного значення.
Гуїгнгнми рахують місяці й роки за рухом Сонця й Місяця – це найвище досягнення їхньої астрономічної науки. Зате в поезії їм немає рівних. Найпоширеніша тема творів гуїгнгнмів – зображення великої дружби або уславляння переможців у змаганнях молоді. Арсенал порівнянь, метафор та епітетів конячої мови є вищим за всілякі похвали.
Будівлі гуїгнгнмів прості й зовні грубуваті, однак не позбавлені комфорту та прекрасно захищені від негоди. Гуїгнгнми не вміють обробляти метали, проте вельми мистецьки пораються з деревом; окрім того, у будівництві вони всюди використовують солому. Коні надзвичайно добре навчилися працювати передніми ногами, використовуючи й копита. Я сам спостерігав, як одна біла кобила запросто втягла тонку нитку в голку, яку я їй дав. Копитами й бабкою вони доять корів, жнуть овес і виконують решту роботи, достоту як ми – руками. Заточуючи тверді кремені, коні виготовляють знаряддя праці: сокири, молотки, ножі, а за допомогою цих знарядь обробляють дерево. Єху звозять снопи з полів у возах, а слуги молотять овес копитами в амбарах, де він потім і зберігається. Посуд тут ліплять із грубої глини та випалюють на сонці.