Життя коней триває понад сімдесят років. За кілька тижнів до смерті вони, відчуваючи знесилення, припиняють усяку діяльність і зачиняються у своєму будинку на самоті. Іноді старих відвідують друзі, але за тиждень до смерті гуїгнгнми самі роблять прощальні візити. Для цього їм подають зручний візок, а супроводжує їх хтось із близьких. Старий кінь ніколи не показує своєї туги, страждань або жалю через те, що залишає цей світ, і всі решта теж поводяться стримано і з гідністю, немов не відбувається нічого особливого. Мовою гуїгнгнмів смерть – лише повернення до початку, до лона їхньої праматері землі…
Я з великим задоволенням розповідав би про цих дивовижних істот, однак настав час перейти до опису подальших подій мого життя.
Розділ 9
Увесь цей час я жив саме так, як мені хотілося.
У шести ярдах від хазяйського будинку для мене було збудоване невеличке помешкання – таке саме, як і в інших членів сім’ї. Стіни й підлогу кімнати, у якій мене поселили, я обмастив глиною та вкрив очеретяною циновкою, що сплів власноруч. Зі стебел дикої коноплі я виготовив щось на зразок пряжі, з якої зробив грубий чохол для матраца, набивши його пір’ям різних птахів. За допомогою гнідого лошака мені вдалося збити два цілком стерпні табурети. Цим мої подвиги не обмежилися – свій зношений одяг я замінив новим, пошитим із шкур кроликів. Із цього-таки матеріалу я зробив панчохи, а до черевиків прибив дерев’яну підошву. Коли ж і вони розвалилися, я змайстрував нові. Як кажуть, – нужда всього навчить.
У дуплах дерев я знаходив мед диких бджіл, розводив водою та запивав цим напоєм вівсяні коржі. Іноді я ласував зайчатиною й пернатою дичиною. Єху дали мені спокій та не звертали ані найменшої уваги на те, що я роблю.
Цивілізований світ у всіх своїх потворних проявах більше не порушував тиші мого маленького світу – я був здоровий та спокійний душею. Тут не було омани й насильства, невігласів лікарів, юристів і викажчиків. Я не стикався з крадіями, наклепниками, пліткарями й заздрісниками, забув про вбивства, про нашепти, плітки, зради й шахрайство. Не було чванства й порожнього гонору, політичних партій та газет, в’язниць, шибениць і ганебного стовпа. Я викинув із голови суддів, жадібних купців і нечистих на руку ремісників, жевжиків-дармограїв, учителів танців, вельмож, настирливих друзів, пияків і дурних обивателів. І більше не страждав, бачачи, як завдяки своїм порокам на вищі сходинки влади піднімаються з болота негідники та через них божеволіють порядні люди.
Мене допустили до будинку одного з найкращих мешканців країни гуїгнгнмів, і я користувався його покровительством, дістаючи в бесідах із сірим у яблуках конем багато корисного й повчального. Я робив нотатки у своєму зошиті й майже забув про сім’ю та милу моєму серцю Англію.
Однак усе добігає кінця, закінчилося й моє безхмарне життя.
За кілька днів після Великої ради до мене в кімнатку зазирнув господар. Він був збентежений та засмучений, і я помітив, що йому нелегко почати розмову зі мною. Нарешті, після тривалого мовчання, гуїгнгнм сповістив, що за рішенням представників округів я маю залишити цю країну. «Шановні члени Ради, – мовив він м’яко, – обговорювали непросте питання про єху, і я дозволив собі розповісти про вас, друже мій… Одначе результат виявився несподіваним – старійшини вважають образливим для нашого народу те, що я тримаю у своєму будинку єху, а поводжуся з ним як із гуїгнгнмом. Незважаючи на те що я розповів Раді про наші з вами бесіди, мені рекомендували поводитися з вами як зі звичайною твариною, – тобто відправити в сарай до диких єху. Проте ті представники округів, які бачили вас і бесідували з вами, рішуче опиралися цьому. Вони переконані в тому, що ви здатні домовитися з єху, повести їх за собою в гірські ліси та навчити красти худобу й убивати гуїгнгнмів. Тому остаточне рішення було таким – вислати вас за межі нашого краю… Мені дуже шкода, але я не можу більше відкладати його виконання».
Потім мій господар додав, що радить мені збудувати щось на взір того дерев’яного цебра, на якому я сюди приплив. Він тужитиме без мене, бо звик до наших бесід і вважає, що я, намагаючись наслідувати гуїгнгнмів, позбувся майже всіх поганих звичок дикої тварини. Та нічого не вдієш.
Ця звістка привела мене у повний відчай. До найближчого материка чи острова ніяк не менше, ніж сто миль, і навіть якщо я збудую вутле суденце, мені туди не доплисти – перший шквал відправить мене на дно. Рішення гуїгнгнмів для мене було рівнозначне смертному вироку. Власне, смерть тієї хвилини здавалася мені єдиним виходом, адже якщо я все-таки врятуюся, мені буде неймовірно складно знову пристосуватися до світу своїх одноплеменців- єху.