З дружиною та дітьми я прожив тільки два місяці, бо невгамовне жадання бачити чужі країни штовхало мене на нові пригоди. Влаштувавши дружину в гарному будинку в Редріффі, я залишив їй тисячу п'ятсот фунтів готівкою, а решту грошей узяв із собою, частково обернувши їх на крам, бо сподівався добре заробити на ньому. Старий мій дядько Джон залишив мені в спадщину ферму біля Еппінга, яка давала щось із тридцять фунтів прибутку на рік: крім того, я взяв у довготермінову оренду корчму «Чорний бик» у Феттер-Лейні, яка давала стільки ж. Отже, я не боявся, що родині моїй буде потрібна допомога від парафії. Син мій Джонні, названий так на честь мого дядька, вчився у початковій школі і був слухняним хлопчиком. Моя донька Мері (вона тепер одружена і має дітей) училась тоді шити. Я попрощався з дружиною, сином та донькою, причому не обійшлося без сліз, і сів на корабель «Пригода», що під командою Джона Ніколаса ішов до Сурата.
Але описові цієї подорожі буде присвячена друга частина моєї книжки.
Опис шторму. З корабля виряджають баркас по прісну воду. Автор їде на баркасі досліджувати країну. Він залишається на березі, його підбирає один із тубільців і односить до фермера. Як його прийняли там. Різні пригоди, що трапилися з ним у фермера. Опис мешканців.
До мису Доброї Надії, де ми спинилися, щоб запастися свіжою водою, подував попутний вітер, але раптом виявилось, що корабель протікає, а до того й капітан наш захворів на пропасницю. Нам довелося розвантажити судно й просидіти там аж до кінця березня. Розпустивши вітрила, ми щасливо пливли аж до Мадагаскарської протоки. Коли ж судно опинилося на північ од острова Мадагаскар, десь на п'ятому градусі південної широти, помірні вітри, що звичайно віють у цих морях од початку грудня до початку травня з північного заходу, 19 квітня раптом подули з більшою, ніж звичайно, силою. Вони віяли майже просто з заходу цілих двадцять днів. За цей час нас однесло трохи на схід від Молуккських островів та градусів на три на північ од екватора, як обчислив 2 травня наш капітан. Вітер тоді вже вщух, і настала цілковита тиша, з якої я дуже радів. Але капітан, який дуже добре знав ці моря, звелів нам усім готуватися до шторму, і він справді знявся наступного дня, коли подув південний вітер, званий тут південним мусоном.
Бачачи, що вітер дужчає, ми згорнули блінд[18] і збиралися вже згортати фок[19]. Погода дедалі гіршала, ми обдивилися, чи добре прикріплені наші гармати, і прибрали трохи бізань[20]. Судно було в чистому морі, і ми визнали, що краще йти за вітром, ніж лягти в дрейф[21]. Ми прибрали фок, а тоді напнули шкоти[22]. Корабель тримався добре. Шторм лютував, море розбурхалось. Щоб легше було стерничому, ми прип'яли канатом стернове колесо. Ми не хотіли спускати клівера[23], бо судно йшло за вітром, а брам-стеньга, як відомо, допомагає керувати кораблем і прискорює його хід. Коли буря трохи вщухла, ми поставили грот[24] та фок і лягли у дрейф; потім розгорнули бізань і обидва марселі[25]. Вітер дув з південного заходу й гнав нас на північний схід.
Маневрували ми з допомогою бізані, намагаючись використовувати вітер і розгортати стільки вітрил, скільки могли витримати щогли.
Під час цього шторму нас, за моїми розрахунками, однесло миль на п'ятсот на схід, але визначити точно, де ми опинилися, не міг і найдосвідченіший моряк з нашого судна. Їжі в нас було вдосталь, корабля буря не пошкодила, екіпаж був у доброму здоров'ї, бракувало тільки води, і це всіх дуже непокоїло. Щоб нас не знесло до північно західних берегів Великої Татарії[26], а потім і до Льодовитого океану, капітан визнав за краще йти тим самим курсом, аніж повертати на північ.
16 червня 1703 року юнга на щоглі помітив землю, а 17 червня ми вже стояли біля великого острова, а може, й материка (ніхто-бо не знав, що воно таке), від якого вибігала в море коса, а за нею виднілася бухта, надто мілка для судна тоннажем понад сто тонн.