Другого ранку Глемделкліч, вивідавши все від матері, розповіла, що саме вони вирішили. Бідна дівчинка притулила мене до грудей і ревно заплакала з горя та сорому. Вона побоювалась, що грубі, прості люди на смерть затискають мене або, взявши в руки, покалічать. Глемделкліч знала, який я скромний, як пильную своєї честі і якою образою буде для мене таке виставляння за гроші на потіху грубої юрби. Вона сказала, що батько й мати пообіцяли віддати їй Грільдріга в її цілковиту власність, але тепер вона бачить, що вони її обдурили, як і торік, коли подарували ягнятко, а потім продали його різникові, ледве воно відгодувалося.
Щодо мене, то, мушу признатись, я був уражений менш за неї. В мені завжди жила надія рано чи пізно знов дістати волю, отож, бувши чужинцем у цій країні, я не вбачав для себе ніякої ганьби в тому, що мене виставлятимуть напоказ. Я думав, що на батьківщині ніхто не закидатиме мені цього, бо в моєму становищі таку образу мусив би стерпіти навіть сам король Великобританії.
Послухавшись свого приятеля, мій хазяїн найближчого базарного дня повіз мене в скриньці до сусіднього міста. Він узяв із собою й дочку, мою няньку, посадовивши її на подушку позад сідла. В скриньці, закритій з усіх боків, були дверцята, а також кілька продухвин для доступу свіжого повітря. Піклуючись про мене, дівчинка не забула покласти туди й стьобану ковдру з ліжка своєї ляльки, щоб я міг полежати. Дарма що ми їхали тільки півгодини, дорога страшенно втомила й виснажила мене. Кінь ступав не менше як на сорок футів і хитався, як корабель, що під велику бурю то підіймається, то падає вниз, тільки куди частіше. Проїхали ми трохи більше, ніж од Лондона до Сент-Олбенса[30].
Мій хазяїн спинився у корчмі, де завжди оселявся, приїздячи до міста, і, порадившися з корчмарем та закінчивши всі необхідні приготування, послав грультруда, або кликуна, сповістити цілому місту, що в «Зеленому орлі» показуватимуть чудну тварину, не більшу за сплекнока але будовою тіла надзвичайно подібну до людей, і та тваринка вміє вимовляти багато слів та робити різні цікаві штуки.
Мене поставили на стіл у найбільшій кімнаті, яка мала щось із триста квадратних футів. Біля столу на низенькому стільці стала моя нянька, щоб пильнувати мене та демонструвати мої дивовижні здібності. Щоб не було натовпу, мій хазяїн пускав у кімнату за один раз не більше як тридцять чоловік. Виконуючи накази дівчинки я походжав по столу. Вона ставила мені такі запитання, які я вже добре розумів, і я відповідав їй якомога голосніше; часто вклонявся глядачам, то вітаючи їх, то запрошуючи ласкаво відвідати мене, то вимовляючи кілька інших вивчених мною фраз. Я брав наперсток, у який замість келиха наливала мені вина Глемделкліч, і пив за їхнє здоров'я; видобував свій тесак і вимахував ним так, як це роблять майстри фехтування в Англії. Моя нянька дала мені маленьку соломинку, і я робив нею вправи, як із списом, чого навчився ще замолоду.
Того дня мене показали дванадцятьом партіям глядачів і перед кожною з них я мусив був повторювати всі ці дурниці, аж доки зовсім знесилився від утоми та досади. Бо ті, хто бачив мене, нарозповідали в місті таких чудес про крихітну людину, що цікаві плавом пливли до корчми й мало не висадили дверей, ломлячись до кімнати. У своїх власних інтересах хазяїн не дозволяв нікому торкатися до мене і, для більшої безпеки, лави круг столу розставив так, щоб до мене не можна було досягти рукою. Проте якийсь школяр, добре націлившись, мало не влучив у мене горіхом, і неминуче розтрощив би мені голову, якби горіх — з гарбуз завбільшки — не пролетів мимо. Я з задоволенням побачив, як глядачі, полатавши молодому бешкетникові боки, витурили його з кімнати.
По дванадцятому сеансі хазяїн повідомив усіх, що знову показуватиме мене найближчого базарного дня, а тим часом заходився майструвати мені вигідніший екіпаж, бо перша моя подорож і безперервне восьмигодинне розважання публіки так стомили мене, що я ледве тримався на ногах і не міг вимовити жодного слова. Тільки через три дні я трохи отямився, але й дома не мав спокою через сусідів, які, прочувши про мій успіх, приїздили до мого хазяїна за сто миль, щоб подивитись на мене. Протягом короткого часу нас одвідало не менше як тридцять чоловік з жінками та дітьми (бо країна та дуже багатолюдна), і мій хазяїн, показуючи мене, брав щоразу як за повну кімнату, хоч присутня була тільки одна родина. Отже, хоч мене й не возили до міста, я був зайнятий усі дні тижня, крім серед, що заступають у них неділю.