Тим часом до нас підійшов ще один кінь. На привітання вони гречно стукнулись правими передніми копитами і кілька разів проіржали, міняючи інтонацію так, що їхнє іржання здавалось майже справжньою мовою. Потім, ніби радячись, вони стали походжати поруч, як дві поважні особи, що обговорюють важливу справу. І раз у раз повертали до мене голови, стежачи, щоб я не втік. Така поведінка звичайних тварин страшенно зацікавила мене. Я подумав, що коли тутешні люди обдаровані розумом у відповідній мірі, то вони, мабуть, наймудріший. у світі народ. Підбадьорений такою гадкою, я вирішив іти далі, сподіваючись знайти поблизу якесь село або здибати тубільців. Помітивши, що я збираюся рушати, перший кінь — сірий у яблуках — заіржав до мене так красномовно, що я спинився й підійшов до нього, чекаючи дальших його розпоряджень.
Я не виявив страху, але в глибині душі дуже хвилювався, не знаючи, чим скінчиться оця дивна зустріч. Читач легко повірить, що я був не дуже задоволений своїм становищем.
Обидва коні підійшли впритул до мене й почали пильно розглядати моє обличчя та руки. Сірий у яблуках кінь так пом'яв мені капелюх, водячи по нім копитом правої передньої ноги, що я мусив зняти й виправити його, а потім знову надягти на голову. Цей рух, видима річ, здивував їх обох, а коли другий — каро-гнідий — кінь, торкнувшися поли мого камзола, побачив, що вона висить вільно, — їхньому подиву не було краю. Потім вони звернули увагу на ніжність і колір моєї шкіри. Каро-гнідий кінь навіть узяв мене за праву руку, стиснувши її між копитом і бабкою так, що я аж скрикнув. Але найдужче бентежили коней мої черевики та панчохи. Вони раз у раз торкалися до них, щось таке іржали один до одного і робили різні жести, як ті філософи, що силкуються збагнути нове для них і незрозуміле природне явище.
Взагалі вся поведінка коней була така розважлива, а їхні рухи такі доцільні, що я кінець кінцем почав уважати їх за чарівників, які, прибравши з певним наміром кінського вигляду, вирішили познайомитись із стрінутим на дорозі чужинцем. Мабуть, їх і справді вразили постать, обличчя та вбрання людини, зовсім не подібні до тих, які вони звикли бачити. Поміркувавши хвилину, я звернувся до них з такими словами:
— Панове, якщо ви справді чарівники, як я маю підставу гадати, то повинні розуміти всі мови. Отже, я насмілююся довести до вашого відома, що я — бідний покривджений долею англієць, викинутий у лиху годину на ваш берег. Дозвольте ж мені сісти на спину одного з вас, і хай він одвезе мене до найближчої садиби або селища, де мені дали б їсти. На вдячність за таку послугу я подарую вам оцей ніж або оцей перстень, — і я видобув їх з кишені.
Поки я говорив, коні стояли мовчки, уважно слухаючи мене, а коли я скінчив, заіржали, немов розмовляли на якусь серйозну тему. Я виразно помітив, що їхня мова дуже ясно висловлювала всі почуття, а звуки вимовлялися навіть чіткіше, ніж звуки китайської мови. Я часто чує слово «єгу», що його кожен із співрозмовників раз у раз повторював. Хоч я й не розумів його значення, але намагався запам'ятати вимову. Коли вони замовкли, я сміливо й голосно вимовив «єгу», стараючись, скільки міг, наслідувати кінське іржання, їх це, очевидно, вразило, і сірий у яблуках двічі проіржав «єгу», немов бажаючи навчити мене правильної вимови. Я повторював це слово слідом за ним, як умів, відчуваючи, що кожного разу вимовляю його краще, хоча ще не зовсім досконало. Потім каро-гнідий зробив спробу навчити мене нового слова, важчого щодо вимови; за нашою орфографією його треба було б написати «гуїгнгнм». Тут мені не пощастило вже так, як з першим, проте по двох чи трьох спробах справа пішла краще, і обидва коні, здавалось, були вражені моїми здібностями.
По довгій розмові, яка, очевидно, стосувалася мене, приятелі розлучилися, попрощавшися таким самим способом, як і віталися. Тоді сірий кінь знаками дав мені зрозуміти, щоб я йшов поперед нього, і я визнав за розумне коритися йому, доки знайду для себе кращого начальника.