Кінець кінцем, бачачи, що мені не залишається нічого кращого, я погодився, і 24 листопада виїхав з Лісабона на англійському торговельному судні. Хто був капітаном на ньому, я так і не спитав. Дон Педро провів мене на корабель і позичив мені двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо стиснув мене в своїх обіймах, що не завдало мені великої втіхи.
Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами і, об'явившися хворим, просидів усю дорогу в своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев'ятої години ранку ми кинули якір у Даунсі, а о третій дня я був уже у себе дома в Редріффі.
Жінка й діти, що вважали мене загиблим, дуже здивувались і зраділи, тимчасом як я, мушу признатися, дивився на них з ненавистю, огидою та зневагою, згадуючи про своє споріднення з ними. Хоч по вигнанні з Гуїгнгнмії я й примусив себе зносити вигляд єгу та розмовляти з доном Педро де Мендесом, а все ж таки пам'ять і уява мої завжди були сповнені чеснотами цих чудових гуїгнгнмів. Думка ж про те, що я одружений з самицею єгу, сам став батьком єгу, викликала в мене сором, замішання та жах.
Ледве я ступив у дім, як дружина обняла й поцілувала мене, а я від цього дотику впав непритомний і пролежав майже годину.
Тепер, коли я пишу ці рядки, минуло вже п'ять років після мого повернення до Англії. Перший рік присутність дружини та дітей була нестерпна для мене. Я не зносив їхнього духу, я ледве міг їсти з ними в одній кімнаті. Вони й досі не насмілюються торкатися до мого хліба або пити з мого кухля, не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав пару коней і поставив для них чудову стайню. Їхній конюх — мій найкращий приятель, бо самий дух, який він приносить зі стайні, діє на мене цілюще. Мої коні добре розуміють мене, і я буваю з ними щодня принаймні по чотири години. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже люблять один одного й приятелюють зі мною.
Правдивість автора. До чого він прагнув, публікуючи свій твір. Засудження мандрівників, що ухиляються від істини. Автор запевняє, що не мав ніякого лихого задуму, пишучи цю книгу. Відповідь на одне зауваження. Метод колонізації. Похвала батьківщині. Права корони на країни, описані автором. Труднощі завоювання їх. Автор остаточно прощається з читачем, розповідає, як житиме далі, дає добру пораду й закінчує книгу.
Я розповів тобі, любий читачу, історію моїх мандрів протягом шістнадцяти років і семи місяців, ніде не погрішивши проти правди. Звичайно, я міг би, як і інші, дивувати тебе неймовірними оповіданнями. Але я волію додержуватись істини, бо моє завдання полягає в тім, щоб повчати, а не розважати тебе.
Нам, мандрівникам по далеких країнах, куди рідко потрапляють англійці та інші європейці, легко описувати морських та суходільних тварин. Однак головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чужих країн.
Я хочу запропонувати, щоб видали закон, який зобов'язував би кожного мандрівника, перше ніж йому дозволять опублікувати відомості про свої подорожі, заприсягтися перед лордом-канцлером, що все написане є — в міру розуміння — цілковита правда. Тоді несумлінні письменники не дуритимуть довірливих читачів різними байками. Замолоду я з величезною насолодою прочитав багато книжок про подорожі, але, об'їхавши відтоді більшу частину земної кулі й маючи змогу на підставі власних спостережень переконатися, як зухвало брешуть їхні автори, я пройнявся невимовною огидою до такого читання і не можу стримати обурення проти безсоромного зловживання людською довірливістю.
Дехто із знайомих гадає, що мої скромні зусилля на літературній ниві можуть навіть дати деяку користь для моєї батьківщини. Та хай там як, а я взяв собі за правило, від якого ніколи не ухиляюся, — суворо додержувати істини. Та в мене й не може бути найменшої спокуси відійти від цього правила, доки я зберігаю в своїй пам'яті приписи та приклад мого благородного хазяїна та інших доброчесних гуїгнгнмів, чиїм слухачем я мав честь бути довгий час.
Я дуже добре знаю, як мало слави дають твори, що не вимагають від автора ні таланту, ні освіти і взагалі ніяких здібностей, крім доброї пам'яті та акуратних записів у щоденнику. Але навіть такою славою автор книги про подорожі тішиться недовго. Адже незабаром інші мандрівники відвідають описані мною країни, викриють мої помилки і зроблять багато власних відкрить. Відсунувши мене в тінь, вони стануть на моє місце і примусять світ зовсім забути про мене.
Та я пишу не заради слави. Єдина моя мета — благо суспільства. Я звертаюся до тих людей, у яких залишилася хоч крихта розуму. Невже вони, познайомившися з чеснотами благородних гуїгнгнмів, не соромитимуться наших хиб та вад? Принаймні візьмімо собі за зразок бробдінгнежців, погляди яких на врядування та на мораль нам усім не завадило б наслідувати. Нехай розсудливий читач уважніше вивчить ці записки і сам зробить належні висновки.