Барріч не глянув на мене. Далі розмовляв із Чейдом.
— Коли полюєш на оленя, часто можеш підійти близько, просто вдаючи, наче його не бачиш. Буде стояти на місці, дивитися, як ти підступаєш, і копитом не ворухне, поки прямо на нього не глянеш.
Він підняв пляшку і долив мені до чашки ще бренді. Я пирхнув, занюхавши різкий запах. Мені здалося, наче щось ворухнулося. Думка в моїй голові. Я потягся до свого вовка.
Нічноокий?
Мій брате? Я сплю, Змінювачу. Ще не добрий час для полювання.
Барріч глянув на мене. Я відступився.
Я знав, що більше не хочу бренді. Та хтось інший подумав, що хочу. Хтось інший умовляв мене підняти чашку, лише щоб потримати її в руках. Я крутнув чашкою. Веріті завжди так робив з вином і заглядав у нього. Я заглянув у темну чашку.
Фітце.
Я опустив чашку. Підвівся, обійшов кімнату. Хотів вийти надвір, але Барріч заборонив мені виходити самому, а вночі то й зовсім не пускав. Тож я ходив довкола кімнати і врешті повернувся до свого стільця. Знову сів на нього. Чашка бренді й далі там стояла. За якийсь час я підняв її, просто щоб відігнати бажання це зробити. Та, коли я її підняв, він змінив і це. Змусив мене подумати, щоб випити з чашки. Яке ж тепло я відчуватиму всередині. Просто швидко випити, а смак довго не триватиме, буде тільки тепле добре відчуття у мене всередині.
Я розумів, що він робить. Це починало мене сердити.
Просто ще ковточок. — Заспокійливо. Пошепки. — Просто щоб легше розслабитися, Фітце. Так тепло від вогню, ти попоїв. Барріч захистить тебе. І Чейд теж тут. Ти не мусиш так дуже стерегтися. Просто ще ковток. Ще ковток.
Ні.
То хай буде маленький, тільки щоб промочити рота.
Я випив ще ковток, аби він перестав силувати мене хотіти цього. Та він не перестав, тож я ковтнув ще. Набрав повний рот і ковтнув. Опиратися було дедалі складніше. Він мене змучив. А Барріч доливав мені до чашки.
Фітце. Скажи: «Веріті живий». І це все. Просто скажи це.
Ні.
Хіба ж бренді всередині тебе не приємне? Так тепло. Ще трохи.
— Я знаю, що ти намагаєшся зробити. Намагаєшся мене споїти. Щоб я не міг тебе стримати. Я тебе не впущу.
Моє обличчя змокріло. Барріч і Чейд разом дивилися на мене.
— Досі він ніколи не допивався до сліз, — зауважив Барріч. — Принаймні не при мені.
Скидалося на те, що їх це зацікавило.
Скажи це. Скажи це. «Веріті живий». Тоді я облишу тебе. Обіцяю. Просто скажи це. Тільки раз. Бодай пошепки. Скажи це. Скажи це.
Я глянув униз, на стіл. Дуже тихо промовив:
— Веріті живий.
— О? — кинув Барріч.
Його це наче й не схвилювало. Та він надто швидко схилився, щоб долити мені бренді. Пляшка виявилася порожньою, тож він долив мені зі своєї чашки.
Раптом я захотів випити. Сам захотів. Підняв чашку і випив усе. Тоді підвівся.
— Веріті живий, — сказав я. — Йому холодно, але він живий. І це все, що я маю сказати.
Я підійшов до дверей, відсунув засув і вийшов у ніч. Вони не намагалися втримати мене.
Барріч мав рацію. Все там було — як пісня, котру чуєш надто часто і годі викинути її з голови. Пронизувало всі мої думки і забарвлювало всі мої сни. Тягло мене назад і не давало мені спокою. Весна переростала в літо. Мої старі спогади почали накладатися на нові. Різні життя почали зшиватися докупи. У цьому шві були дірки та складки, але ставало дедалі складніше уникати розпізнання речей. Імена знову набрали значень і облич. Пейшенс, Лейсі, Целеріті та Сажка не були більше просто словами. Повноголосо, як биття дзвонів, зазвучали спогадами й емоціями. «Моллі», — врешті-решт вголос сказав я сам собі певного дня. Коли вимовив це слово, Барріч швидко на мене глянув і ледь не випустив із рук тонкоплетене сильце, яке саме робив. Я чув, як він набирає повітря, наче збираючись заговорити до мене. І не зробив цього, мовчав, чекаючи, щоб я сказав більше. Я не сказав нічого. Натомість заплющив очі, сховав обличчя в долоні та прагнув забуття.
Я довго простояв біля вікна, дивлячись на луг. Там не було на що дивитися. Але Барріч не перебив мене і не змусив повернутися до обов’язків, як зробив би раніше. Одного дня, дивлячись на буйну траву, я спитав Барріча:
— Що ми зробимо, коли повернуться вівчарі? Де ми тоді поселимося?
— Поміркуй-но. — Він прип’яв до підлоги шкурку кролика і зішкрябував з неї м’ясо та жир. — Вони не прийдуть. Нема що виганяти на літні пасовища. Більшість доброї худоби тепер у глибині суходолу, як і Регал. Він пограбував Оленячий замок, забравши усе, що тільки можна було вивезти чи перегнати. І я готовий побитися об заклад, що всі вівці, які залишилися в Оленячому замку, взимку перетворилися на баранину.