— Схоже на те, — погодився я.
І тоді щось стисло мої думки, щось страшніше за всі речі, про які я знав і яких не хотів пам’ятати. Все, що було мені невідомим, усі питання, що зосталися без відповіді. Я пішов прогулятися лугом. Пройшов аж до краю струмка, а тоді вниз, до підмоклої ділянки, де ріс рогіз. Набрав зелених пагонів, щоб зварити їх із вівсянкою. Я пригадав назви всіх рослин. І знав, хоч і не хотів цього, які з них убивають людину та як їх приготувати. Все давнє знання збереглося, чекаючи, щоб я по нього сягнув. Однаково, хотів я цього чи ні.
Коли я повернувся з пагонами, Барріч саме варив кашу. Я поклав принесене на стіл, набрав у горщик води з бочки. Сполоснувши і перебравши зелень, нарешті запитав:
— Що трапилося? Тієї ночі?
Він дуже повільно обернувся і глянув на мене, немов я був здобиччю, яку може сполохати раптовий рух.
— Тієї ночі?
— Тієї ночі, коли король Шрюд і Кеттрікен мали тікати. Чого ти не чекав у чагарнику з кіньми і лектикою?
— О. Тієї ночі. — Барріч зітхнув, немов згадуючи давній біль. Говорив дуже повільно і спокійно, наче боячись мене злякати. — Вони пильнували за нами, Фітце. Весь час. Регал знав усе. Того дня я не міг непомітно винести зі стайні навіть торбину вівса, не кажучи вже про трьох коней, лектику та мула. Вартові з Ферроу були всюди, вдавали, що саме зійшли вниз, аби оглянути порожні стійла. Я не посмів піти до тебе, щоб це сказати. Тож, зрештою, зачекав до початку бенкету. А коли Регал коронувався і вирішив, що здобув перемогу, я тихцем вибрався і пішов по тих єдиних коней, яких міг здобути. Сажку та Рудді. Я сховав їх у коваля, аби мати певність, що Регал і їх не продасть. А всю їжу, яку я роздобув, украв із вартівні. Нічого більше не вигадав.
— А королева Кеттрікен і блазень втекли на них.
Імена дивно злетіли мені з уст. Я не хотів про них думати, взагалі згадувати їх. Коли я востаннє бачив блазня, той плакав і звинувачував мене, буцім я вбив його короля. Я наполіг, щоб він утік замість короля, рятуючи своє життя. Не найкращий прощальний спогад, щоб зберігати його про того, кого я називав другом.
— Так. — Барріч приніс казанок вівсянки та поставив на стіл, щоб загусла. — Чейд і вовк привели їх до мене. Я хотів піти з ними, але не міг. Я їх тільки затримав би. Моя нога… Я знав, що не довго встигатиму за кіньми, а за такої погоди вони б не витримали подвійного тягаря. Мені довелося просто відправити їх у дорогу.
Він замовк. Тоді загарчав грізніше за вовка.
— Якщо колись довідаюся, хто зрадив нас Регалові…
— Я.
Він втупився в мене, на його обличчі малювалися страх і недовіра. Я глянув собі на руки. Вони почали тремтіти.
— Я був дурнем. Це моя провина. Королевина маленька покоївка, Розмері. Завжди поблизу, завжди біля ніг. Вона мусила бути Регаловою шпигункою. Чула, як я казав королеві, щоб була напоготові, що король Шрюд поїде з нею. Чула, як я казав королеві тепло вдягтися. З цього Регал мав здогадатися, що вона тікає з Оленячого замку. Зрозумів, що їй потрібні коні. Може, Розмері не тільки шпигувала. Може, занесла старій жінці кошик отруєних ласощів. Може, натерла жиром сходинки, знаючи, що невдовзі ними спускатиметься її королева.
Я змусив себе піднести погляд з-над пагонів і зустрітися з переляканими очима Барріча.
— А те, чого не підслухала Розмері, почули Джастін і Серена. П’явками впилися в короля, висмоктуючи в нього силу Скіллу та перехоплюючи кожну думку, яку він посилав Веріті чи отримував від нього. Довідавшись, що я служив як людина короля, почали шпигувати й за мною. Я не знав, що таке можливо. Але Гален відкрив, як це зробити, і навчив своїх учнів. Пам’ятаєш Вілла, сина Гостлера? Члена групи Скіллу? Він був у цьому найкращим. Міг змусити повірити, що його нема там, де він саме був.
Я метельнув головою, намагаючись витрусити з неї страшні спогади про Вілла. Він повернув тіні підземелля, все те, чого я далі не хотів згадувати. Я задумався, чи вбив його тоді. Вирішив, що ні. Навряд чи мені вдалося ввіпхнути в нього достатньо отрути. Я підвів голову і побачив, що Барріч пильно за мною спостерігає.
— Тієї ночі, в останню мить, король відмовився їхати, — сказав я тихо. — Я так довго думав про Регала як про зрадника, що й забув, — Шрюд досі бачив у ньому сина. Коли ж Регал забрав корону Веріті, знаючи, що його брат живий… Король Шрюд не хотів жити, довідавшись, що Регал на таке спроможний. Попрохав мене послужити людиною короля і позичити йому силу, щоб Скіллом попрощатися з Веріті. Та Серена і Джастін чекали. — Я замовк, нові елементи мозаїки складалися, стаючи на місце. — Я мав би здогадатися, що все йде надто легко. Біля короля не було жодної варти. Чому? Бо Регал її не потребував. Бо Серена і Джастін смоктали з нього силу. Регал закінчив із батьком. Коронувався як король-в-очікуванні, нічого більшого від Шрюда добитися не міг. Тож вони до останньої краплі витягли силу Скіллу з короля Шрюда. Вбили його. Не дали навіть попрощатися з Веріті. Ймовірно, Регал наказав їм упевнитися, що він більше не поскіллить до Веріті. Тож я вбив тоді Серену і Джастіна. Так само, як вони вбили мого короля. Без шансу оборони, без хвилі милосердя.