Коли Барріч час від часу на мене дивився, я знав, що він бачить шрами, бо я ж сидів у в’язниці, і мене морено голодом та бито до смерті. Я зголив щетину з рубця, що знизу оббігав щоку, і помітив над чолом, де розірвано шкіру голови, пасмо сивого волосся. Ми ніколи про це не говорили. Я не хотів про це думати. Та ніхто не міг пройти крізь таке, не змінившись.
Уночі я почав бачити сни. Короткі яскраві сни, скрижанілі спалахи полум’я, пекучий біль, безнадійний страх. Я прокидався зі зліпленим від холодного поту волоссям, мене млоїло від страху. Сідав у темряві, а від снів не зоставалося нічого, навіть найменшої нитки, щоб їх розплутати. Тільки біль, страх, злість, розчарування. Та передусім страх. Страх, який накривав мене з головою, змушував тремтіти, хапати ротом повітря, і від якого очі заходили слізьми, а кисла жовч підступала до горла.
Коли це сталося вперше, коли я вперше схопився з безсловесним криком, Барріч скотився з ліжка, поклав руку мені на плече і спитав, чи все гаразд. Я відштовхнув його від себе так різко, що він ударився об стіл і ледь не перевернув його. Страх і гнів перейшли у мить шаленства, коли я вбив би його тільки за те, що він був там, куди я міг дотягнутися. У цю мить я відкидав і зневажав себе так сильно, що прагнув одного — знищити все, що було мною чи зі мною межувало. Дико відштовхнув увесь світ, майже відсунувши геть власну свідомість. «Брате, брате, брате», — з відчаєм завив усередині мене Нічноокий, а Барріч хитнувся назад із нерозбірливим криком. За мить я зумів перевести подих і пробурмотіти Баррічу:
— Просто страшний сон. Вибач. Я ще спав, це просто сон.
— Ясно, — грубувато відповів він, а тоді задумливіше: — Ясно.
Барріч повернувся до свого ліжка. Але я знав: він розуміє, що не може мені в цьому допомогти. І це все.
Кошмари приходили не щоночі, але настільки часто, що я боявся ліжка. Барріч удавав тоді, наче спить, але, змагаючись самотньо у нічній битві, я знав, що він не спить. Я не пам’ятав цих снів, лише гнітючий жах, який вони приносили. Я вже й раніше відчував страх. Часто. Боявся, коли бився з перекованими, боявся, коли ми вели бій з піратами червоного корабля, боявся, зустрівшись віч-на-віч із Сереною. Такий страх перестерігав, збуджував, змушував вдаватися до крайніх засобів, щоб зостатися живим. Але нічний страх був підсвідомим жахом. Годі було з ним змагатися, залишалася тільки надія, що прийде смерть і покладе йому край, бо я був зламаний і знав: радше віддам усе, ніж постану перед лицем нового болю.
Нічим відповісти такому страхові чи сорому, який приходить після нього. Я випробував гнів, випробовував ненависть. Не можна було втопити його ні в сльозах, ні у бренді. Він проникав у мене, як огидний запах, і забарвлював кожен мій спогад, не даючи мені ясно побачити, ким я був. Жодна мить радості, пристрасті чи запалу, які я міг згадати, не були цілковито такими, як насправді, бо моя свідомість завжди по-зрадницькому додавала: «Так, ти це мав, якийсь час, але потім надійшло те й те, і ще те, і от, хто ти тепер». Цей страх відбирав мені сили і постійно сидів у мені. З нудотною певністю я знав, що, коли б на мене натисли, став би цим страхом. Не був уже Фітцом Чівелрі. Був тим, що зосталося після того, як страх вигнав його з власного тіла.
Другого дня, після того як Баррічу скінчилося бренді, я сказав йому:
— Я й сам упораюся, якщо ти хочеш вибратися до Баккіпа.
— Не маємо грошей, аби щось купувати, і не маємо більше що продавати. — Барріч сказав це без особливого виразу, але так, наче це було моєю провиною. Він сидів біля вогню. Сплів долоні, затиснувши їх між колінами. Вони дрижали, трішечки. — Тепер нам доведеться справлятися самим. Можемо полювати, дичини повно. Як не зуміємо прогодуватися, то заслуговуємо на голод.
— І все буде гаразд? — спокійно спитав я.
Барріч глянув на мене, примружившись.
— Про що ти? — спитав він.
— Про те, що більше немає бренді, — прямо сказав я.
— Думаєш, я без нього не обійдуся?
Його бурхливий характер виривався на волю. Відколи не стало бренді, для цього потрібно було небагато.
Я легенько знизав плечима.
— Просто питаю. Це й усе.
Я сидів непорушно, не дивлячись на нього, сподіваючись, що він не вибухне.
Після паузи Барріч дуже тихо сказав:
— Що ж, припускаю, це те, про що ми обидва мусимо дізнатися.
Я доволі довго мовчав. Нарешті спитав:
— Що будемо робити?
Він роздратовано на мене глянув: