— Я ж тобі казав. Будемо полювати, щоб прогодуватися. Це ти спроможний зрозуміти.
Я відвів погляд і хитнув головою.
— Я зрозумів. Маю на увазі… після цього. Не вже завтра.
— Ну що ж. Полюватимемо, здобудемо м’ясо. На якийсь час цього вистачить. Але раніше чи пізніше нам захочеться того, що ми не зможемо ні здобути, ні зробити самі. Дещо нам роздобуде Чейд, як зуміє. Оленячий замок обгризений до голої кістки. Мені доведеться тимчасово перебратися до Баккіпа і найнятися там на роботу, якщо зможу. Але зараз…
— Ні, — тихо сказав я. — Я про те… ми ж не можемо ховатися тут вічно, Баррічу. Що буде потім?
Настала його черга помовчати.
— Правду кажучи, я ніколи надто про це не думав. Спершу це було тільки місце, де ти міг повернути сили. Потім якийсь час здавалося, що ти ніколи…
— Але тепер я тут. — Я завагався. — Пейшенс… — почав я.
— Вірить, що ти мертвий, — перебив мене Барріч, може, різкіше, ніж планував. — Ми з Чейдом єдині знаємо, що це не так. І не мали певності до того, як витягли тебе з тієї домовини. Що, коли доза була завеликою і ти насправді б від неї помер чи замерз за кілька днів під землею? Я бачив, що з тобою зробили. — Він зупинився й одну мить дивився на мене. Скидався на загнану здобич. Злегка труснув головою. — Я не думав, що ти зможеш це пережити, не кажучи вже про отруту. Тож ми нікому не давали надії. А потім, коли ми тебе витягли… — Труснув головою ще раз, сильніше. — Спершу ти був такий покалічений. Стільки ран тобі завдано… Не знаю, що найшло на Пейшенс, що змусило її очистити й перев’язати рани на мертвому тілі, але якби вона цього не зробила… Пізніше… це був не ти. Перші кілька тижнів довели мене до розпачу через те, що ми зробили. Перенесли вовчу душу до людського тіла. Так мені здавалося.
Він знову на мене глянув, на його обличчі малювалася недовіра до цього спогаду.
— Ти намагався вчепитися мені в горлянку. Тільки-но ставши на власні ноги, вже першого дня ти хотів тікати. Я тобі не дозволив, і ти кинувся мені до горла. Я не міг показати Пейшенс тієї істоти, що гарчала і клацала зубами. Не кажучи вже про…
— Ти думаєш про Моллі?.. — розпочав я.
Барріч відвів очі.
— Мабуть, вона чула, що ти помер. — За кілька хвилин ніяково додав: — Хтось запалив свічку на твоїй могилі. Сніг розчищено, а восковий недогарок усе ще був там, коли я прийшов викопати тебе.
— Як собака по кістку.
— Я боявся, що ти цього не зрозумієш.
— Я й не розумів. Просто повірив Нічноокому на слово.
Це й усе, що я міг тоді витримати. Я намагався зробити так, щоб розмова завмерла сама собою. Але Барріч був невблаганним.
— Якби ти повернувся до Оленячого замку чи Баккіпа, тебе б убили. Повісили б над водою і спалили твоє тіло. Або порубали б на дрібні шматки. Аби мати певність, що цього разу ти справді помер.
— Вони так мене ненавидять?
— Ненавидять тебе? Ні. Ті, хто тебе знав, були до тебе досить прихильними. Але, коли б ти повернувся, вони боялися б тебе, чоловіка, що помер і був похований, а тепер знову ходить між ними. Не зможеш пояснити, що це була хитрість. Віт — не та магія, яку схвалюють. Якщо звинувачений у ній помирає і його кладуть у могилу, то, що ж, аби тебе добре споминали, мусиш залишатися мертвим. Якби побачили, що ти собі прогулюєшся, вирішили б: Регал мав слушність, запевняючи, що ти займався звірячою магією і вбив нею короля. Мусили б знову тебе вбити. Цього разу старанніше.
Барріч різко підвівся і пройшов сюди-туди по кімнаті.
— Побий мене грім, але я б випив, — сказав він.
— Я теж, — тихо додав я.
За десять днів на стежці з’явився Чейд. Старий убивця йшов повільно, з ціпком, ніс торбу на плечах. День був теплий, і він відкинув каптур плаща. Його довге сиве волосся розвівалося на вітрі, борода закривала більшу частину обличчя. На позір здавався мандрівним лудильником. Побитий віспинами старий, але більше не Рябий чоловік. Сонце і вітер видубили його обличчя. Барріч пішов ловити рибу, волів робити це сам. Доки його не було, Нічноокий грівся на сонці під нашими дверима, але зник у лісі, тільки-но почувши в повітрі запах Чейда. Я стояв сам.
Кілька хвилин дивився, як він надходить. Зима зістарила його, поглибивши зморшки і додавши сивини у волоссі. Але йшов він жвавіше, ніж я пам’ятав, наче скрута його загартувала. Врешті я пішов йому назустріч, раптом почуваючись дивно боязким і зніяковілим. Підвівши голову і побачивши мене, Чейд зупинився, став посеред дороги. Я йшов до нього.
— Хлопче? — обережно спитав він, коли я наблизився.
Я змусив себе кивнути і всміхнутися. Усмішка у відповідь, що змінила риси його обличчя, засоромила мене. Він випустив ціпка, обійняв мене, притиснувся до мене щокою, наче я був дитиною.