Навіть після коронації Регал боявся за свій титул. Розіслав гінців в усі кінці, шукаючи звісток, де могла б перебувати королева Кеттрікен і ненароджений спадкоємець престолу. Підозрюючи, що вона могла шукати притулку у свого батька Ейода, правителя Гірського королівства, він вимагав її повернення. Ейод відповів, що місце проживання королеви Шести герцогств не обходить народ Гір. Зі злості Регал розірвав зв’язки з Гірським королівством, перетявши торгівлю і закривши перехід через кордон навіть для простих подорожніх. У той самий час почав кружляти поголос, напевне, пущений з наказу Регала, — що дитина Кеттрікен не походить від Веріті, отже, не має жодних законних прав на престол Шести герцогств.
То був гіркий час для простих бакійців. Покинутий королем, під захистом нечисленних і погано забезпечених солдатів, посполитий люд був наче корабель без стерна, пущений у відкрите море. Чого не вкрали і не знищили пірати-напасники, те забрали за податки люди лорда Брайта. На дорогах роїлося від розбійників, бо коли чесній людині годі заробити на життя працею, то мусить робити те, що може. Колишні власники дрібних господарств утратили всяку надію вижити і тікали з узбережжя, поповнюючи лави жебраків, злодіїв та повій у внутріземських містах. Торгівля завмерла, бо вислані в море кораблі рідко поверталися.
Ми з Чейдом сиділи на лавці перед хатиною і розмовляли. Не говорили про віщі речі, про значні події з минулого. Не згадували мого повернення з могили чи поточної політичної ситуації. Натомість він розповідав про спільні для нас обох дрібниці, наче я виїжджав був у далеку подорож. Слінк, його ласка, постарівся, минула зима відібрала в нього гнучкість суглобів, і навіть весна не додала йому жвавості. Чейд боявся, що тваринка не доживе до наступного року. Чейдові нарешті вдалося засушити листя золотопрапорника так, щоб воно не пліснявіло, але він виявив, що сила сушеного зілля невелика. Нам обом бракувало тістечок кухарки Сари. Чейд спитав, чи в моїй кімнаті немає нічого, що я хотів би повернути. З наказу Регала її обшукано й покинуто в стані цілковитого безладу, та він не думає, що звідти багато забрано і не можна знайти те, чого б я захотів. Я спитав, чи пам’ятає він гобелен з королем Вайздомом, який розмовляє зі Старійшинами. Чейд відповів, що пам’ятає, але гобелен для нього надто великий, годі його принести. Я глянув на нього з таким болісним виразом, що він одразу ж зм’як. Сказав, що, мабуть, зуміє щось придумати. Я усміхнувся.
— Чейде, я пожартував. Від цього гобелена я не мав нічого, крім кошмарів у дитинстві. Ні. Тепер у моїй кімнаті немає нічого для мене важливого.
Чейд глянув на мене ледь не сумно.
— Покидаєш давнє життя і що з нього виносиш? Одяг на тілі та сережку у вусі? І не кажеш нічого собі принести? Хіба це не здається тобі дивним?
Якусь мить я сидів, міркуючи. Меч, який дав мені Веріті. Срібний перстень від короля Ейода, що до того належав принцу Раріску. Шпилька від леді Грації. У моїй кімнаті був морський ріжок Пейшенс, я сподівався, що він повернувся до неї. Мої фарби і папери. Скринька, яку я вирізав, щоб тримати там отрути. Ми з Моллі ніколи не обмінювалися речами на пам’ять. Вона нізащо не прийняла б від мене жодного подарунка, а я не здогадався вкрасти стрічку з її волосся. Якби я…
— Ні. Може, найкраще почати все з чистого аркуша. Хоча одне ти забув. — Я відвернув комір своєї грубої сорочки і показав йому маленький рубін, оправлений сріблом. — Цю шпильку дав мені колись Шрюд, щоб позначити як свою людину. Я й далі її маю.
Пейшенс скріпила шпилькою смертний саван, у який мене загорнула. Я відкинув цю думку.
— Я досі дивуюся, що Регалові стражники не ограбували твого тіла. Мабуть, у Віту така страшна репутація, що боялися тебе мертвого не менше, ніж живого.
Я торкнувся пальцями носа там, де його зламано.
— Не скажу, щоб вони мене боялися.
Чейд криво мені посміхнувся.
— Цей ніс тебе дратує, чи не так? Думаю, він робить твоє обличчя виразнішим.
Я глянув на нього, примружившись від сонця.
— Справді?
— Ні. Я сказав це з чемності. Але й насправді все не так погано. Скидається на те, що хтось намагався його вправити.