Я здригнувся від уколу зазубреного спогаду.
— Не хочу про це думати, — щиро сказав я йому.
Уболівання за мене раптом затьмарило його обличчя. Я відвів очі, не в спромозі витримати його співчуття. Спогади про зазнані побої легше було б стерпіти, якби я міг вдавати, що ніхто більше про них не знає. Я сперся потилицею об нагріту сонцем хатню стіну і глибоко вдихнув.
— Ну так. То що діється там, де й досі живуть люди?
Чейд кашлянув, погодившись зі зміною теми.
— Добре. Скільки ти знаєш?
— Небагато. Кеттрікен і блазень утекли. Пейшенс начебто чула, що Кеттрікен безпечно дісталася гір. Регал розлютився на короля Ейода Гірського і перетяв торгові шляхи. Веріті досі живий, але ніхто про нього не чув.
— Гей! Гей! — Чейд випростався. — Поголос про Кеттрікен… ти пам’ятаєш його з того вечора, коли ми з Баррічем про це розмовляли.
Я відвів від нього погляд.
— Наче сон, який колись бачив. Кольори розмиті, події перемішані. Тільки й чув, як ти щось про це казав.
— А як із Веріті? — Через раптову напругу в його голосі мені по спині пробігли мурашки страху.
— Він скіллив мені того вечора, — тихо пояснив я. — Я вам тоді казав, що він живий.
— ПРОКЛЯТТЯ! — Чейд схопився на рівні ноги і шалено застрибав. Я ніколи досі не був свідком такого видовища, тож дивився, переходячи від здивування до страху. — Ми з Баррічем не повірили твоїм словам. О, ми з радістю почули, що ти їх вимовив, а коли ти втік, Барріч сказав: «Пусти хлопця, це все, що він може зараз зробити, він пам’ятає свого принца». Це й усе, що ми подумали. Прокляття, прокляття! — Зненацька він зупинився і вказав на мене пальцем. — Звітуй. Розкажи мені все.
Я подумки перебрав усе, що міг згадати. Це було нелегко, я наче бачив ту картину вовчими очима.
— Він змерз. Але живий. Або дуже втомлений, або поранений. Якийсь уповільнений. Він намагався пробитися до мене, а я його відштовхував. Тож він наполіг, щоб я випив. Думаю, щоб зруйнувати мої стіни…
— Де він?
— Не знаю. Сніг. Ліс. — Я навпомацки шукав примарних спогадів. — Не думаю, що він сам знав, де він.
Чейд уп’яв у мене зелені очі.
— А ти взагалі можеш до нього дістатися, почути його? Можеш мені сказати, чи він і досі живий?
Я хитнув головою. Серце закалатало мені в грудях.
— Можеш зараз поскіллити йому?
Я знову хитнув головою. Мій живіт стиснувся від напруги.
Чейдове роздратування наростало з кожним моїм заперечним рухом.
— Прокляття, Фітце, ти мусиш!
— Я не хочу! — різко скрикнув я.
Зірвався на ноги.
Тікай! Швидко тікай!
Я втік. Зненацька це стало так просто. Втік від Чейда, від хатини, наче за мною гналися всі дияволи з пекельних Зовнішніх островів. Чейд мене кликав, але я не хотів чути його слів. Я біг, а тільки-но опинився під захистом дерев, як біля мене з’явився Нічноокий.
Не туди, там Серце зграї, — перестеріг він мене.
Тож ми помчали на вершину узгір’я, геть від потоку, вгору до великої гущавини ожини, що звисала над улоговиною, де Нічноокий ховався у грозові ночі.
Що це було? Яка небезпека? — спитав Нічноокий.
Він хотів повернути мене назад, — по якомусь часі зізнався я. Намагався сформулювати це так, щоб Нічноокий міг зрозуміти. — Він хотів, щоб я… ніколи більше не був вовком.
Зненацька мою спину наче обсипало холодом. Пояснюючи це Нічноокому, я став віч-на-віч із правдою. Вибір простий. Бути вовком, без минулого і майбутнього, жити тільки сучасним. Чи людиною, покрученою своїм минулим, чиє серце разом із кров’ю помпувало страх. Я міг ходити на двох, знати страх, жити скуленим. Або бігати на чотирьох, забути все, тоді навіть Моллі буде лише спогадом про приємний запах. Я нерухомо сидів під ожиною, моя рука легко спиралася на плечі Нічноокого, очі вдивлялися в місце, яке міг побачити тільки я. Світло повільно змінювалося, вечір переходив у сутінки. Моє рішення росло так само повільно і невблаганно, як наповзала темрява. Серце криком кричало, опираючись, але альтернативи були нестерпними. Скріпивши серце, я відважився.
Коли я повернувся, було вже темно. Підкрався до хати підібгавши хвоста. Дивно було повертатися додому, знову ставши вовком, вдихати запах диму, що цівкою здіймався вгору, як щось людське, кліпати, коли вогонь зблискував крізь шпарини у віконницях. Я неохоче звільнив свідомість від Нічноокого.
Ти не волів би полювати зі мною?