Я волів би полювати з тобою. Але цієї ночі не можу.
Чому?
Я труснув головою. Край рішення був таким тонким і свіжим, що я не смів випробовувати його словами. Зупинився на узліссі, щоб змахнути з одягу листя і бруд, відкинути волосся назад і зв’язати його у хвіст. Сподівався, що моє обличчя не брудне. Випростав плечі, змусив себе підступити до хати, відчинити двері, ввійти і глянути на них. Я почувався страшенно беззахисним. Вони ділилися відомостями про мене. Обидва знали майже всі мої таємниці. Моя пошарпана гордість звисала зараз шматтям. Хіба можу я стати перед ними і сподіватися, що вони сприйматимуть мене як чоловіка? Але я не міг їх у цьому звинувачувати. Вони намагалися мене врятувати. Від мене самого, правда, але, попри все, врятувати. Не з їхньої провини те, що вони врятували, не варте клопоту і ні на що не придатне.
Коли я ввійшов, вони сиділи при столі. Якби я так утік кілька тижнів тому, то після повернення Барріч схопився б, добряче мною струснув та ще й дав доброго стусана. Я знав, що таке відійшло в минуле, але пам’ять змусила мене до обережності, яку я не міг цілковито приховати. Однак на його обличчі малювалося лише полегшення, тимчасом як Чейд дивився на мене засоромлено і стурбовано.
— Я не хотів так сильно на тебе тиснути, — щиро сказав він, перш ніж я встиг озватися.
— Ти не тиснув, — тихо відповів я. — Лише вклав пальця туди, де я сам собі тиснув найсильніше. Інколи людина не знає, як тяжко вона поранена, доки хтось інший не промацає рану.
Я присунув стілець до столу. Після тижнів простої їжі було майже шоком побачити на столі сир, мед і вино з чорної бузини. Був іще буханець хліба, а на додачу піймана Баррічем форель. Якийсь час ми просто їли, не кажучи нічого, крім прохання щось передати. Здавалося, що це зменшило напругу. Але, коли вечеря закінчилася, а її рештки прибрано, напруга повернулася.
— Тепер я збагнув твоє запитання, — зненацька сказав Барріч. Ми з Чейдом здивовано на нього глянули. — Кілька днів тому, коли ти спитав, що ми робитимемо далі. Розумієш, я вважав тоді, що Веріті зник. Кеттрікен виношує його спадкоємця, але вона у безпеці в Гірському королівстві. Я більше нічого не можу для неї зробити. Якби ж я втрутився якось, то міг би зрадити її іншим. Найкраще дозволити їй залишатися у безпечній схованці, між людьми її батька. Аж до часу, коли дитина досягне такого віку, що зможе сягнути по престол… ну, як не лежатиму ще тоді в могилі, то зроблю, що зможу. Так я собі думав. Я вважав тоді, що служба моєму королю на сьогодні для мене скінчилася. Тож коли ти мене спитав, я бачив лише потребу подбати про нас самих.
— А тепер? — тихо промовив я.
— Якщо Веріті досі живий, то трон посів узурпатор. Я клявся служити своєму королю. Як Чейд. Як і ти.
Вони обидва дуже пильно на мене дивилися.
Тікай знову.
Не можу.
Барріч здригнувся, наче я дзюгнув його шпилькою. Я міркував, чи кинувся б він за мною, щоб зупинити, коли б я рушив до дверей? Але він не подав ні слова, ні жесту. Просто чекав.
— Я ні. Той Фітц помер, — прямо сказав я.
Барріч мав такий вигляд, наче я його вдарив. Але Чейд спокійно спитав:
— Чого ж ти досі носиш шпильку короля Шрюда?
Я сягнув до шпильки й витяг її з коміра. Мав у ту мить намір сказати: забирай і це, і все, з ним пов’язане. Я з цим покінчив. Не маю на це охоти. Натомість сів, дивлячись на шпильку.
— Бузинового вина? — запропонував Чейд, але не мені.
— Ніч холодна. Зроблю чаю, — заперечив Барріч.
Чейд кивнув. Я й досі сидів, тримаючи в руці шпильку. Червоне і срібне. Я згадав руки мого короля, коли він пришпиляв її до хлоп’ячої сорочки. «Ось, — сказав він. — Тепер ти мій». Але тепер він мертвий. Чи це звільняло мене від обітниці? А останні слова, які він мені сказав? «Що я з тобою зробив?» Я знову відштовхнув це запитання. Куди важливіше, хто я тепер? Чи я тепер те, що зі мною зробив Регал? Чи можу я від цього втекти?
— Регал сказав колись, — задумливо промовив я, — наче досить мені почухатися, щоб видряпати безіменного хлопця-псаря. — Я підвів голову і змусив себе глянути Баррічу в очі. — Це було б добре життя.
— Справді? — спитав Барріч. — Був час, коли ти думав інакше. Хто ж ти, Фітце, якщо не людина короля? Чим займешся? Куди підеш?
Куди я пішов би, коли б був вільним? «До Моллі!» — скрикнуло моє серце. Я труснув головою, відкидаючи цю думку, перш ніж вона мене пронизала. Ні. Я втратив її навіть раніше, ніж утратив життя. Я обмірковував свою порожню гірку свободу. Насправді було тільки одне місце, куди я міг податися. Я стис волю в кулак, підвів голову й рішуче глянув Баррічу в очі.