Выбрать главу

Дивовижно, скільки подробиць можна згадати, коли такий виклад глибоко тебе поглине. Не всі прикликані мною спогади болісні. Я мав немало добрих друзів, і вони виявилися вірнішими, ніж я міг сподіватися. Знав красу та радість, що випробовували сили мого серця так само сильно, як трагедії та потворність. А все-таки я, здається, маю більше похмурих спогадів, ніж більшість людей; мало хто знає смерть у підземеллі чи пам’ятає себе в домовині, закопаній під снігом. Мозок сахається від таких подробиць. Згадати, що Регал убив мене, — це одне. Геть інше — поринати в спогади про те, як тяглися дні та ночі, коли мене морено голодом і бито смертним боєм. При згадці про це досі, через стільки літ, трапляються хвилини, коли мої нутрощі крижаніють. Пам’ятаю очі того чоловіка і звук удару, яким він ламає мені носа. Все ще уві сні потрапляю до кімнати, в якій змагаюся, аби втриматися на ногах, намагаюся не думати про те, як зробити останнє зусилля, щоб убити Регала. Пам’ятаю завданий ним удар, що розірвав мою опухлу шкіру та залишив на обличчі шрам, який я маю до цього дня.

Ніколи не прощу собі тріумфу, який я подарував йому тим, що спожив отруту і помер.

Та ще більшого болю завдають мені спогади про те, що я втратив. Коли Регал убив мене, я помер. Ніколи більше я не був загальновідомим як Фітц Чівелрі, ніколи не відновив зв’язку з людьми Оленячого замку, які знали мене з шестилітнього віку. Ніколи більше не замешкав у Оленячому замку, ніколи не прислуговував леді Пейшенс і не сидів біля Чейдових ніг перед каміном. Ритми життів, переплетених колись із моїм життям, були мною втрачені. Частина моїх друзів померла, інші одружилися, в них народилися і підросли діти, а я не бачив усього цього. Хоча моє тіло перестало бути тілом молодого здорового чоловіка, багато тих, які колись називали мене другом, досі живі. Інколи я все ще прагну торкнутися їх поглядом і руками, втихомиривши цим дотиком довголітню самотність.

Не можу зробити цього.

Ці роки для мене втрачено, як і майбутні роки їхнього життя. Втратив я і той час — не довший за місяць, хоча мені він здавався куди довшим, — коли був замкнутий у підземеллях, а потім у труні. Мій король помер у мене на руках, але я не бачив, як його поховано. Не був я присутній і на раді після моєї смерті, коли мене визнано винним у вживанні магії Віту, а тим самим ухвалено, що я заслужив завданої мені смерті.

Пейшенс постала, вимагаючи віддати їй моє тіло. Дружина мого батька, колись так болісно вражена відкриттям, що до шлюбу він сплодив бастарда, забрала мене з тієї камери. Це її руки омили моє тіло перед похованням, випростали мої кінцівки і сповили мене смертним саваном. Дивакувата ексцентрична леді Пейшенс не знати чого очистила мої рани і перев’язала їх так старанно, наче я все ще був живим. Вона сама наказала викопати мені могилу та опустити в неї домовину. Вона і Лейсі, її помічниця, оплакували мене, коли всі інші, керовані страхом чи огидою до мого злочину, покинули мене.

А втім, вона нічого не знала про те, як Барріч і Чейд, мій наставник в убивстві, за кілька ночей прийшли до цієї могили, розкопали сніг, що нападав зверху, скинули замерзлі грудки землі, якою засипано мою домовину. Лише ці двоє були там, коли Барріч зірвав віко труни, витяг звідти моє тіло, а тоді, за допомогою власної магії Віту, прикликав вовка, якому довірено мою душу. Вони відібрали у вовка цю душу і знову запечатали її у скатованому тілі, звідки вона втекла. Підвели мене й привчали знову ходити у людській подобі, згадати, як це — мати короля і бути зв’язаним присягою. Я досі не знаю, чи дякувати їм за це. Можливо, як запевняє Блазень, вони не мали вибору. Можливо, йдеться не про подяку чи провину, а лише про розпізнання сил, які нас ведуть і зв’язують із неминучою долею.

Розділ 1. Народження в могилі

У Державах Чалседу тримають рабів. На них покладено тяжкі роботи. Працюють у шахтах, роздимають міхи в кузнях, з їх числа набираються сміттярі, землероби та повії. Але, хоч як це дивно, невільники також няньчать і виховують дітей, бувають кухарями, писарями, вмілими ремісниками. Вся блискуча цивілізація Чалседу, від великих бібліотек Джепа до легендарних фонтанів і купалень Сінджону, має своїми підвалинами існування класу рабів.

Найбільшими постачальниками рабів є Бінгтаунські Купці. Колись більшість невільників були воєнними бранцями, і Чалсед офіційно запевняє, що так воно є й досі. Останніми роками велося замало воєн, аби вдовольнити попит на вивчених рабів. Бінгтаунські Купці напрочуд уміло використовують інші джерела, а особливо часто у зв’язку з цим згадують піратство, що розбуялося на Торгових Островах. Чалседські рабовласники не надто цікавляться, звідки походять невільники, аби тільки вони були здоровими.