Невільництво — це звичай, який ніколи не прищепився у Королівстві Шести герцогств. Від чоловіка, засудженого за злочин, можна вимагати, щоб він служив тому, кого скривдив, але час подібного служіння завжди обмежений, і такого слугу ніколи не вважають кимсь нижчим за людину, яка платить за свою провину. Якщо злочин надто жахливий, аби його можна було спокутувати працею, винуватець розплачується власною смертю. У Королівстві Шести герцогств ніхто й ніколи не стає невільником, а наше право не дозволяє жодному мешканцю королівства привозити до господи рабів і тримати їх у неволі. Тому багато рабів Чалседу, які так чи інакше визволяються від своїх власників, часто шукають притулку в Шести герцогствах, і королівство стає їхнім новим домом.
Ці раби приносять із собою прадавні традиції та фольклор своїх рідних країв. Одна з таких історій, яку я зберіг, розповідає про дівчину-веччі, або, як ми сказали б, віттерку, себто таку, що володіла Вітом. Вона хотіла покинути батьківський дім, піти за чоловіком, якого любила, та побратися з ним. Батьки дівчини не вважали його гідним цього і не дали їй дозволу. Вона була надто слухняною, щоб опиратися їхній забороні. Та була ще й надто палкою жінкою, щоб жити без того, кого справді кохала. Злягла і померла від туги. Батьки поховали її з великим смутком і докорами сумління, що не дозволили їй піти за покликом серця. Але вони не знали, що їхня донька була пов’язана Вітом із ведмедицею. І коли дівчина померла, то ведмедиця взяла її дух під опіку, аби він не звільнився від світу. Як настала третя ніч, відколи дівчину поховано, ведмедиця розкопала могилу і повернула дух своєї подруги до її тіла. Народження в могилі зробило дівчину новою істотою, яка не мала вже зобов’язань перед батьками. Тож покинула розбиту труну і подалася шукати того, кого справді кохала. Ця історія має сумний кінець, бо хоча дівчина й була якийсь час ведмедицею, але все одно ніколи не стала знову цілковито людиною, і коханий зрікся її.
Ця історія підказала Баррічу думку спробувати звільнити мене з Регалових підземель через отруєння.
Кімната була надто гарячою. І надто малою. Хоч як я сапав, це більше мене не холодило. Я встав з-за столу і пішов у куток, до бочки з водою. Зняв із неї покришку та глибоко ковтнув. Серце зграї підвів голову і майже загарчав:
— Пий з чашки, Фітце.
Вода стікала мені по підборідді. Я спокійно і пильно глянув на нього.
— Витри обличчя. — Серце зграї перевів погляд з мене знову на свої руки. На них була мазь, він втирав її в якісь смужки.
Я принюхався до неї. Облизнув губи.
— Я голодний, — сказав я.
— Сядь і закінчи свою роботу. Тоді поїмо.
Я спробував згадати, чого він хоче від мене. Він провів рукою над столом, і я згадав. Більше шкіряних смужок з мого кінця столу. Я повернувся і сів на твердий стілець.
— Я зараз голодний, — пояснив йому.
Він знову глянув на мене так само: наче й не показував зубів, а однаково загарчав. Серце зграї вмів гарчати самими очима. Я зітхнув. Мазь, яку він уживав, дуже добре пахла. Я ковтнув слину. Тоді подивився вниз. Переді мною на столі лежали смужки шкіри і шматки металу. Якийсь час я на них дивився. Потім Серце зграї відклав смужки та витер руки об ганчірку. Підійшов, став біля мене, я мусив обернутися, щоб його побачити.
— Ось, — сказав він, торкаючись шкіри переді мною. — Ось тут ти лагодив.
Стояв наді мною, доки я знову не взяв шкіри. Я схилився, щоб її понюхати, а він ударив мене по плечі.
— Не роби цього!
Мої губи здригнулися, але я не загарчав. Коли на нього гарчати, він ставав дуже, дуже сердитим. Якусь мить я тримав смужки. Тоді здалося, що мої руки згадали раніше, ніж це зробив мій мозок. Я дивився, як мої пальці працюють зі шкірою. Закінчивши, підняв зроблене, показав йому і сильно шарпнув, аби показати, що воно витримає, навіть якщо кінь рвоне головою назад.
— Але коня нема, — вголос згадав я. — Не зосталося жодного коня.
Брате?
Йду. — Я підвівся зі стільця. Підійшов до дверей.
— Повернися і сядь, — сказав Серце зграї.
Нічноокий кличе, — відповів я йому.