А от Нічноокий не чекав. Коли я дістався Дівчини-на-Драконі, він уже був там. Терпляче сидів, охайно обгорнувши хвіст довкола лап і дивлячись на Блазня. Я вповільнив ходу, побачивши його. Моє тривожне передчуття розвіялося. Він сидів на краю помосту, звісивши ноги, а головою спершись об драконячу лапу. Поміст був засипаний свіжими уламками — слідами його денної праці. Я підійшов до нього. Його очі вдивлялися в небо, на обличчі малювався журливий вираз. На контрасті з глибокою зеленню шкіри дракона Блазень був уже не білим, а блідо-блідо-золотим. Його шовковисте тонке волосся навіть впадало в золотаво-русий колір. Очі, звернуті в мій бік, здавалися ясно-топазовими. Дуже повільно хитнув до мене головою, проте не озвався, доки я не підступив до самого п’єдесталу.
— Я мав надію. Не міг відмовитися від надії. Та тепер я знаю, що слід вкласти у дракона, аби він злетів. — Сильніше хитнув головою. — Навіть якби я мав Скілл, даремно було б віддавати його. Навіть якби вона поглинула мене всього, цього б не вистачило.
Я не сказав, що й так це знаю. Навіть не сказав, що завжди про це здогадувався. Врешті-решт, я чогось навчився від Старлінг Пташиної Пісні. Дозволив йому трохи помовчати. Тоді оголосив:
— Ми з Нічнооким підемо по двох джеппів. Коли ж повернусь, нам краще відразу зібратися й піти. Я не бачив, щоб Веріті когось переслідував. Може, це означає, що Регалові війська досі далеко звідси. Та я не хочу ризикувати.
Блазень глибоко вдихнув.
— Це мудро. Настав час і Блазневі бути мудрим. Як повернешся, допоможу тобі спакуватися.
Тут до мене дійшло, що я й досі тримаю меч Веріті в піхвах. Зняв свого простого короткого меча, замінив його клинком, який Год зробила для Веріті. Здався мені дивно важким. Я простяг короткого меча Блазневі.
— Хочеш його?
Він здивовано глянув на мене.
— Навіщо? Я Блазень, а не вбивця. Я ніколи й не вчився ним володіти.
Я залишив його попрощатися з Дівчиною-на-Драконі. Ми ж із вовком рушили до лісу, де паслися джеппи. Біля виходу з каменярні Нічноокий підвів носа, принюхався.
Від Каррода не зосталося нічого, крім поганого запаху, — зауважив він, коли ми проходили повз останки.
— Либонь, мені слід було його поховати, — сказав я собі і йому заодно.
Який сенс ховати вже зігниле м’ясо? — здивувався він.
Я проминув чорну колону не без легкого тремтіння. Знайшов наших заблуканих джеппів на лужку, на схилі пагорба. Вони виявилися впертішими й неслухнянішими, ніж я сподівався. Нічноокий радо взявся заганяти їх, і це заняття сподобалося йому куди більше, ніж мені чи джеппам. Я вибрав джеппа-проводиря і ще одного, та, коли їх повів, інші вирішили піти за нами слідом. Мені слід було цього очікувати, натомість досі я волів сподіватися, що решта стада залишиться і здичавіє. Якось не тішила думка, що всю дорогу до Джампі доведеться долати з вервечкою джеппів позаду. Та коли я вів їх повз колону й до каменярні, то мені на думку спало дещо нове.
Я не мушу повертатися до Джампі.
Полювання тут не гірше, ніж в інших місцях, де ми бували.
З нами Блазень. Мусимо подбати й про нього, а не лише про себе.
Я не залишу його голодним!
А коли настане зима?
Коли настане зима, то… На нього напали!
Нічноокий не чекав мене. Сірим пругом промайнув повз мене, стелячись по землі, дряпаючи кігтями по чорному каменю каменярні. Я відпустив джеппів і побіг за ним слідом. Ніс вовка сповістив, що в повітрі чути людський запах. За мить, не вповільнюючи руху, він розпізнав Барла.
Блазень не залишив Дівчини-на-Драконі. Там і знайшов його Барл. Мусив наблизитися тихо, бо Блазня нелегко було застати зненацька. Може, його підвела одержимість. Хай там як, Барл завдав першого удару. Кров стікала Блазневі по руці, капала з його пальців. Дряпаючись угору, він залишав на драконові криваві смуги. Зараз припав до статуї, ногами зіпершись об плечі дівчини, а одною рукою вчепившись за нижню щелепу роззявленої драконової пащі. У вільній руці тримав ножа. Погрозливо дивився вниз, на Барла, і чекав. У Барлові кипів Скілл, розгніваний і шалений.
Барл вибрався на поміст і саме намагався вилізти на самого дракона, щоб дотягтися до Блазня та поневолити його Скілл-дотиком. Драконяча шкура, покрита гладенькими лусками, ускладнювала йому це завдання. Лише хтось такий спритний, як Блазень, міг вип’ястися на цю висоту, де він був недосяжний для Барла. Розлючений Барл витяг меча й замахнувся, цілячись у напружені Блазневі стопи. Ледь промахнувся — вершечок меча хіба трохи обминув Блазня, — і клинок врізався у плечі дівчини. Блазень зойкнув так голосно, наче меч справді його поранив, і спробував вибратися ще вище. Я бачив, як його рука ковзнула на місці, замащеному його ж кров’ю. Він з’їжджав униз, гарячково хапаючись і скребучи нігтями, нарешті боляче приземлився на драконячу спину, відразу ж за дівчиною. Я бачив, як він ударився об її плече головою, аж вона відскочила назад. Здавалося, був не зовсім при тямі. Завмер на місці.