Що ж до мене, то я тримав меча Веріті зі зграбністю та вмінням, яких ніколи досі не знав, орудуючи такою зброєю. Уроки Год і витвір Год нарешті злилися для мене воєдино. Якби це було можливо, я сказав би, що душа майстрині зосталася в мечі та співала мені, коли я змахував ним. Я не міг розірвати коло, яким солдати мене обступили, але й вони не могли пробити моєї оборони, завдавши мені щось серйозніше за дрібні поранення.
У першому запалі бою ми добре билися і добре справлялися, та наші шанси були мізерними. Я міг змусити ворогів відступити від мого меча, міг зробити крок їм назустріч, та вже наступної миті мусив обертатися і змагатися з тими, що зімкнулися позаду мене. Міг посунути коло битви, але не міг утекти з нього. А втім, я благословляв довший засяг меча Веріті, що досі тримав мене при житті. На шум і крики битви надбігали інші. Ці новачки вбивали клин між мною та Нічнооким, дедалі більше відтискаючи його.
Облиш їх усіх і тікай. Тікай. Живи, мій брате.
У відповідь він чкурнув від них, тоді зненацька розвернувся, кинувся в наступ, промчав просто між ними. Регалові люди рубали один одного, намагаючись його зупинити. Не звикли до бою з противником, нижчим за половину людського зросту і вдвічі швидшим. Більшість націлених у нього ударів, замість дістати вовка, розрубували землю там, де його вже не було. Він миттю проминув солдатів, знову зник у буйному лісі. А ті дико зиркали, намагаючись здогадатися, звідки він вискочить наступного разу.
Та навіть у горнилі бою я розумів безнадійність наших зусиль. Регал переможе. Навіть якщо я вб’ю їх усіх із Віллом включно, Регал переможе. Власне кажучи, вже переміг. Хіба ж я не знав від самого початку, що правління є призначенням Регала Царственого?
Несподівано я ступив крок уперед, перерубав одному з солдатів руку в лікті, використав розгін цього удару, щоб нарисувати вістрям меча дугу й розтяти обличчя ще одному. Впавши, вони сплуталися, в колі з’явилася невелика прогалина. Я одним кроком опинився там, зосередив свій Скілл і перехопив Вілла, що підступно намагався затиснути мій розум. Тим часом вістря меча лизнуло моє ліве плече. Я обернувся, зайнявся мечем напасника, тоді наказав своєму тілу якийсь час самому подбати про себе й добряче вхопив Вілла. Розтявши його свідомість, знайшов Регала. Той вкрутився у Вілла свердлом, як хробак у серце оленя. Вілл не міг від нього звільнитися, навіть якби був спроможний про це подумати. І мені здавалося, що з Вілла зосталося надто мало, аби взагалі спромогтися на самостійну думку. Був лише тілом, посудиною з плоті та крові, де містився Скілл, яким володів Регал. Позбавлений групи, що його підтримувала, не був уже настільки разючою зброєю. Менш вартісною. Можна його використати й викинути без особливих докорів сумління.
Я не міг боротися одночасно на двох полях битви. Міцно тримав Віллову свідомість, відштовхував його думки від своїх, намагався ще й керувати своїм тілом. Наступної миті один меч розтяв мені ліву литку, другий праву кисть. Я знав, що не витримаю. Не бачив Нічноокого. Він принаймні має шанс урятуватися.
Тікай, Нічноокий. Це вже кінець.
Це тільки початок! — заперечив він.
Нахлинув на мене, прокотився як спалах полум’я. З іншого боку табору я почув Віллів лемент. Віт-вовк терзав десь його тіло. Я відчував, що Регал намагається відірвати свою свідомість од Віллової. Міцніше стиснув їх обох.
Стій і змагайся з цим, Регале!
Вершечок меча вцілив мені у стегно. Я відскочив, спотикнувся об камінь, схопився, залишивши кривавий відбиток долоні. Це був Ріелдерів дракон, аж так далеко вдалося мені перенести битву. Я вдячно притиснувся до нього спиною, повернувшись обличчям до нападників. Нічноокий і Вілл змагалися далі; вочевидь, Регал чогось та навчився, катуючи віттерів. Не був таким вразливим на вовчу атаку, як був би колись. Не міг завдати вовкові шкоди Скіллом, але міг огортати його страхом, шар за шаром. Серце Нічноокого шалено закалатало мені у вухах. Я знову відкрився на Скілл, наповнив ним себе і зробив те, чого ніколи не пробував досі. Послав силу Скіллу Нічноокому як Віт. «Для тебе, мій брате». Відчув, як Нічноокий відштовхує Вілла, вивільняється від нього. Той використав цю мить, щоб утекти від нас обох. Я прагнув кинутися Віллові навздогін, та почув за спиною, як у відповідь заворушився Віт Ріелдерового дракона. Відчув раптовий сморід, з яким здимів кривавий слід моєї долоні на його шкурі. Дракон ворухнувся. Він прокинувся. І був голодний.