Зненацька затріщали гілки, буря зірвала листя, сильний вітер увірвався в тиху серцевину лісу. На невеликий розчищений майданчик біля колони приземлилася Дівчина-на-Драконі. Хльоснула хвостом, розігнала всіх довкола.
— Там! — гукнув їй Блазень, драконяча голова по-зміїному метнулася, вхопила одного з моїх нападників у свої страшні щелепи. Зник у клубку диму, а я відчув, як пучнявіє її Скілл із поглинутим життям.
Раптом позаду мене здійнявся клин лускатої голови. Її тінь пропливла наді мною, настала мить цілковитої темряви. Тоді голова, швидша, ніж змія в атаці, рвонулася стрілою, вхопила найближчого солдата. Він зник, дим, який од нього зостався, на мить засмердів і розвіявся. Дракон заревів так, що я ледь не оглух.
Мій брате?
Я живий, Нічноокий.
Я теж, брате.
Я ТЕЖ, БРАТЕ. І Я ГОЛОДНИЙ!
Віт-голос дуже великого хижака. Воістину Стара кров. Його сила пронизала мене до кісток. Нічноокому вистачило глузду відповісти.
То живись, великий брате. Хай наша здобич буде твоєю. Вітай! Ми зграя.
Ріелдерового дракона не треба було запрошувати двічі. Хай ким був той Ріелдер, він вклав у свого дракона здоровий апетит. Великі пазуристі лапи відірвалися від моху та землі, шмагнув звільнений хвіст, зламавши при цьому мале дерево. Дракон кинувся вперед, піймав і поглинув ще одного ферровця. Я насилу встиг забратися йому з дороги.
Кров і Віт! Ось що потрібно. Кров і Віт. Можемо розбудити драконів.
Кров і Віт? Зараз ми аж просякли ними. — Вовк зрозумів мене відразу.
Посеред різні ми з Нічнооким гралися в божевільну дитячу гру. Майже змагання, хто розбудить більше. Вовк легко переміг. Кидався в бік дракона, струшував на нього кров, тоді наказував:
Прокинься, брате, і живись! Ми принесли тобі м’ясо.
Коли ж чергове велике тіло починало диміти від вовчої крові, а потім ворушитися, нагадував:
Ми зграя!
Я знайшов короля Вайздома. Був драконом з оленячими рогами. Піднявшись зі сну, він заволав:
Бак! За Баккіп! Едо й Елю, але ж я голодний!
Біля узбережжя Баку сила червоних кораблів, мілорде. Вони тільки й чекають ваших щелеп, — запевнив я його.
Попри всі його слова, в ньому зосталося небагато від людини. Камінь і душі поєдналися, щоб насправді стати драконами. Ми розуміли одне одного, як це роблять хижаки. Вони раніше вже полювали зграєю і добре пам’ятали це. Більшість драконів узагалі не мала в собі нічого людського. Їх було створено Старійшинами, а не людьми, вони мало що розуміли, крім того, що ми брати і принесли їм м’ясо. Ті з них, які сформували групи Скіллу, зберегли туманні спогади про Бак і королів-Провісників. Та не ці спогади пов’язали їх зі мною, а моя обіцянка їжі. Було великим благословенням, що я міг закарбувати цю ідею в настільки дивні свідомості у мить їхнього пробудження.
Настав час, коли в хащах не зосталося жодного кам’яного дракона. Позаду, де стали табором Регалові солдати, лунали крики переслідуваних людей і ревіння драконів, що змагалися між собою, поглинаючи не м’ясо, а життя. Під їхнім натиском ламалися дерева, хвости шмагали кущі, стинаючи їх, як коса колоски. Я зупинився перепочити. Одною рукою сперся об коліно, другою досі стискав меч Веріті. Дихав тяжко і хрипко. Біль починав пробиватися крізь Скілл, який я нав’язав своєму тілові. З пальців крапала кров. Не маючи дракона, якому я міг би її віддати, обтер руку об поділ каптана.
— Фітце?
Я обернувся. До мене підбіг Блазень. Ухопив в обійми, сильно притулився.
— Ти живий! Дяка за це всім богам. Вона літає, як вітер. Знала, де тебе шукати. Якось відчула цю битву на такій відстані. — Він зупинився, перевів подих і додав: — Її голод ненаситний. Фітце, тепер ти мусиш летіти зі мною. Тут їхня здобич вичерпується. Мусиш сісти на неї зі мною і повести їх туди, де вони зможуть наїстися. Бо інакше й не знаю, що зроблять.
До нас приєднався Нічноокий.
Це велика й голодна зграя. Щоб її наповнити, потрібно багато здобичі.
Рушаємо з ними на їхнє полювання?
Нічноокий завагався.
На спині одного з них? Повітрям?
Так вони полюють.