Це не вовчий звичай. Та коли ти мусиш мене покинути, я зрозумію.
Я тебе не покидаю, брате. Я тебе не покидаю.
Думаю, Блазень відчув дещо з наших перемовин, бо захитав головою ще до того, як я озвався.
— Ти мусиш повести їх. На Дівчині-на-Драконі. Веди їх до Баку та Веріті. Вони тебе послухають, бо ти у зграї з нами. Це те, що вони розуміють.
— Фітце, я не можу. Я не створений для цього, для цієї різні! Я прийшов сюди не відбирати життя. Я ніколи такого не бачив, навіть уві сні, і не читав у жодному сувої. Боюся звихнути час не туди.
— Ні. Це правильний напрямок. Я це відчуваю. Я Каталізатор, і прийшов, щоб змінити все. Пророки стають воїнами, дракони полюють, як вовки. — Я майже не пізнавав власного голосу, промовляючи це. Гадки не мав, звідки взялися ці слова. Зустрівся з недовірливим поглядом Блазня. — Усе так, як мусить бути. Давай.
— Фітце, я…
Дівчина-на-Драконі рушила в наш бік. На землі втратила свою повітряну грацію. Натомість ішла з силою, як могутній ведмідь чи великий круторогий бик. Її зелені луски виблискували на сонці, мов темні смарагди. Дівчина на спині дракона була неймовірно прекрасною, попри позбавлене виразу обличчя. Голова дракона здійнялася, роззявила пащу, висунула язика, щоб спробувати повітря.
Ще?
— Швидко, — наказав я йому.
Блазень ледь не судомно обійняв мене і, мені на подив, поцілував у губи. Тоді обернувся і побіг до Дівчини-на-Драконі. Дівоча частина схилилася, подала йому руку, допомагаючи сісти. Вираз її обличчя не змінився. Просто ще одна частина дракона.
— За мною! — закричав він драконам, що вже збиралися довкола нас.
Останній погляд, який мені кинув, був насмішкуватим.
Летіть за Непахучим! — звелів їм Нічноокий, перш ніж я встиг подумати. — Він могутній мисливець і поведе вас туди, де багато м’яса. Слухайтесь його, бо він із нами у зграї.
Дівчина-на-Драконі підстрибнула, розгорнула крила, сильно змахнула ними, і вони понесли її вгору. Блазень учепився за неї. Махнув рукою на прощання, тоді швидко обійняв її знову за стан. Таким я бачив його востаннє. Інші полетіли слідом, викрикуючи при цьому так, що здалися мені схожими на гончаків. Хоча цей крик більше скидався на вереск хижих птахів. Навіть крилатий кабан незграбно рвонувся вгору й так само незграбно полетів. Лопотіння їхніх крил було таким гучним, що я затулив вуха, а Нічноокий, припавши животом до землі, скоцюрбився біля мене. При цьому грандіозному відльоті драконів дерева гойдалися і ронили гілки — і сухі, й зелені. Якийсь час небо заповнювали живі коштовності — зелені, червоні, блакитні та жовті. Щоразу, коли наді мною пропливала тінь одного з них, я переживав мить чорноти, але не заплющував очей. Дивився, як Ріелдерів дракон останнім здіймається в небо й летить слідом за цією величезною зграєю. Невдовзі верхівки дерев закрили їх від мене. Поступово затихли й крики.
— Твої дракони летять, Веріті, — сказав я людині, яку знав раніше. — Старійшини летять на захист Баку. Як ти й казав.
Розділ 40. Регал
Каталізатор приходить, щоб змінити все.
Після відльоту драконів запанувала велика тиша. Її переривав тільки шепіт листків, коли кілька з них падало на лісову підстилку. Не кумкали жаби, не співав жоден птах. Дракони, злітаючи, проламали склепіння лісу. Цілі оберемки сонячних променів падали вниз, на землю, яку тінь покрила задовго до мого народження. Дерева вирвано з коренем або зламано, а на лісовій підстилці вирито глибокі канави — сліди, залишені величезними тілами. Лускаті плечі здерли кору з прастарих дерев, відкривши таємничий білий камбій під нею. Зрізана земля, зламані дерева та потолочена трава віддавали багатство запахів спекотному пополудню. Я стояв посеред руйновища, з Нічнооким при боці, і повільно озирався довкола. Тоді ми пішли шукати воду.
Дорога повела нас через табір. Це було дивне бойовище. Порозкидувана зброя, де-не-де шоломи, розтоптані намети, всяке приладдя, та мало що, крім цього. Залишилися тільки трупи солдатів, яких повбивали ми з Нічнооким. Драконів не цікавило мертве м’ясо, вони живилися життям, яке вже втекло з цих тіл.
Я згадав про струмок, знайшов, припав до нього і пив так, наче моя спрага була бездонною. Нічноокий хлебтав поруч зі мною, а тоді звалився на прохолодну траву біля струмка. Почав поволі зализувати рану на передній лапі. Рана розсікла йому шкуру, він просунув у цю щілину язика і старанно очищав її. Коли загоїться, залишиться темний безволосий рубець.