Просто ще один шрам, — злегковажив він мою думку. — Що робимо тепер?
Я обережно знімав сорочку. Кров засохла, тканина прикипіла до ран. Я зціпив зуби й різко зірвав її. Схилився над струмком, узявся обмивати холодною водою завдані мечем рани. «Просто ще кілька шрамів, — похмуро подумав я. — Що робимо тепер?»
Спимо.
Єдине, що прозвучало б краще, це їмо.
— Не маю зараз охоти ще когось убивати, — зізнався я.
І в цьому проблема з убиванням людей. Стільки мороки, а їсти нічого.
Я втомлено підвівся.
— Пішли, оглянемо їхні намети. Мені потрібне щось на перев’язку. І мушу знайти якісь запаси харчів.
Стару сорочку я покинув там, де вона впала. Знайду іншу. У цю мить навіть її тягар здавався надмірним, щоб із нею морочитися. Мабуть, я випустив би з рук і меча Веріті, якби не те, що вже сховав його в піхви. Ще раз витягати — забагато клопоту. Зненацька я почувся вкрай змученим.
Намети розтоптано під час драконячого полювання. Один із них впав у вогнище і тлів. Я витяг його, затоптав жар. Тоді ми з вовком почали методично вибирати все, що могло нам знадобитися. Завдяки гострому нюху він швидко знайшов запаси харчів. Трохи в’яленого м’яса, але переважно дорожній хліб. Ми були надто голодними, щоб вередувати. Я так довго обходився взагалі без хліба, що цей здався мені цілком непоганим. Я знайшов навіть бурдюк вина, але, спробувавши на смак, вирішив, що краще промию ним рани. Для перев’язки використав коричневий батист ферровської сорочки. Трохи вина зосталося. Я скуштував його ще раз. Потім намагався переконати Нічноокого, щоб він дозволив мені промити йому рани, але вовк відмовився. Запевнив, що вони й так досить болючі.
Тіло не хотіло вже слухатись, але я змусив себе підвестися. Знайшов солдатський мішок. Викинув із нього все, зайве для мене. Скрутив два покривала, туго їх обв’язав, знайшов золото-коричневий плащ для холодних вечорів. Ще понишпорив за хлібом, знайшов, закинув до мішка.
Що ти робиш? — Нічноокий уже задрімав, от-от засне.
Не хочу залишатися тут на нічліг. Тож збираю те, що знадобиться нам для подорожі.
Подорожі? Куди ми йдемо?
Якусь мить я стояв нерухомо. Назад до Моллі й Баку? Ні. Більше ніколи. Джампі? Навіщо? Чого знову долати ту довгу й виснажливу чорну дорогу? Я не міг придумати жодної доброї причини.
Гаразд, я однаково не хочу залишатися тут на нічліг. Хотів би опинитися подалі від цієї чорної колони, а затим уже перепочити.
Дуже добре. — Тоді: — Що це було?
Ми завмерли на місці, всі наші чуття напружилися.
— Пішли й подивимось, — тихо запропонував я.
Пополудень уже переходив у надвечір’я, тіні під деревами поглибшали. Звук, який ми почули, не був кумканням жаб чи дзижчанням комах, не було то й дедалі рідше перекликання денних птахів. Він долинав з місця битви.
Ми знайшли Вілла, він поповзом тягся до колони. Радше намагався повзти. Коли ми знайшли його, лежав нерухомо. Одну з його ніг відпанахано трохи нижче коліна. З розірваного тіла стирчала кістка. Він обв’язав рукав довкола кукси, але не досить щільно. З неї досі текла кров. Нічноокий вищирив зуби, коли я зігнувся, щоб його оглянути. Був живим, проте ледь живим. Вілл, без сумніву, сподівався дістатися колони, пройти крізь неї та знайти інших Регалових людей, які допомогли б йому. Регал мав знати, що він живий, але нікого не послав по нього. Не мав пристойності навіть настільки, щоб подбати про чоловіка, який так довго йому служив.
Я розв’язав рукав, зв’язав тугіше. Тоді підняв йому голову, влив до рота трохи води.
Чого ти ним клопочешся? — спитав Нічноокий. — Ми його ненавидимо, і він майже мертвий. Дай йому померти.
Ще ні. Ще рано.
— Вілл? Чуєш мене, Вілле?
Єдиним знаком цього було те, що його дихання змінилося. Я дав йому ще води. Він ковтнув, закашлявся, ковтнув ще. Глибоко вдихнув і видихнув.
Я відкрився і зібрав Скілл.
Брате, облиш це. Дай йому померти. Це птахи-стерв’ятники дзьобають присмертну тварину.
— Нічноокий, мені потрібний не Вілл. Це може бути мій останній шанс нарешті дістатися до Регала. І я збираюся скористатися ним.
Він не відповів, тільки ліг на землю біля мене. Дивився, як я втягую в себе ще більше Скіллу. Цікаво, скільки потрібно, щоб убити? Чи зможу я набрати достатньо?
Вілл був настільки слабким, що я майже соромився. Пробився крізь його захист так легко, начеб розводив руки хворої дитини. Йшлося не тільки про втрату крові та біль. Це Барлова смерть, так швидко після Карродової. І потрясіння через те, що Регал од нього відрікся. Віллова вірність Регалові була вкарбована в нього Скіллом. Не міг збагнути, що Регал не відчував справжньої пов’язаності з ним. Коли я розгледів це в ньому, воно здалося йому ганебним.