Вілл? — Регал слабко поскіллив до нас.
Не зовсім. — Я зімкнув довкола нього свій Скілл. Це було до смішного легко, наче зняти з жердини сонну курку.
Пусти мене! Пусти мене!
Я відчув, що він тягнеться до інших груп. Відштовхнув їх від нього, закрив його від їхнього скіллення. Він не мав сили, ніколи не мав справжньої Скілл-сили. Це все була сила групи, а він був її лялькарем. Це мене вразило. Весь страх, який я носив у собі понад рік. Чого я боявся? Плаксивої розпещеної дитини, що надумала відібрати іграшки у старших братів. Корона і престол не означали для нього більше, ніж їхні коні та мечі. Гадки не мав, як правити королівством, — прагнув тільки носити корону й робити, що забажає. Спершу мати, потім Гален планували за нього. Він навчився від них лише підступної хитрості, як здобути бажане. Якби Гален не прив’язав до нього групи, він ніколи не мав би ніякої справжньої сили. Тепер я побачив його справжнього, позбавленого групи. Розпещена дитина з нахилом до жорстокості, який ніхто ніколи не намагався перебороти.
Цього ми боялися і тікали від нього? Цього?
Нічноокий, що ти тут робиш?
Твоя здобич — моя здобич, брате. Я хотів глянути, по яке це м’ясо ми так далеко зайшли.
Регал звивався і метався, Віт-дотик вовка до його свідомості буквально викликав у нього млості. Нечисте, паскудне, брудне створіння, схоже на собаку, бридке і смердюче, таке ж огидне, як пацюк, що вночі ганяє по його кімнатах і якого ніхто не може піймати… Нічноокий присунувся ближче, притис до нього Віт, наче з такої відстані можна було відчути запах. Регала знудило, він почав блювати.
Годі, — наказав я Нічноокому, і він відступився.
Як збираєшся його вбити, роби це швидше, — порадив Нічноокий. — Цей тут слабне. От-от помре, якщо ти не поспішиш.
Він мав рацію. Дихання Вілла стало швидким і неглибоким. Я твердо затиснув Регала, тоді додав ще сили Віллові. Він намагався відштовхнути її, та не був уже таким паном собі самому, як досі. Маючи вибір, тіло завжди обере життя. Тож його легені запрацювали, серце забилося сильніше. Я ще раз втягнув у себе Скілл. Зосередився, прицілився, знову повернувся до Регала.
Якщо вб’єш мене, випалиш себе. Втратиш власний Скілл, убивши мене ним.
Я подумав про це. Мені ніколи не подобалося скіллення. Я був радше віттером, аніж скіллером. Невелика втрата.
Змусив себе згадати Галена. Згадав фанатичну групу, яку він створив для Регала. Це допомогло мені сформувати мету.
І випустив на нього свій Скілл, як давно цього прагнув.
Після цього мало що зосталося від Вілла. Та я сидів біля нього і поїв його водою, коли він просив. Навіть накрив, коли він слабко скаржився на холод. Вовка здивувала ця сторожа при вмирущому. Ножем по горлі було б куди швидше для нас обох. І, може, милосердніше. Та я вирішив, що не буду більше вбивцею. Чекав його останнього подиху, а коли той настав, підвівся і пішов геть.
Від Гірського королівства до узбережжя Баку далека дорога. Навіть для дракона, що летить швидко й невтомно, це дуже, дуже далеко. Тож кілька днів ми з Нічнооким вели спокійне життя. Замандрували далеко від спорожнілого кам’яного саду, далеко від чорної дороги Скіллу. Ми обидва були надто втомлені та побиті, щоб вдало полювати, але знайшли добрий струмок із фореллю і подалися вздовж нього. Дні стали майже спекотними, а ночі погожими й лагідними. Ми рибалили, їли, спали. Я думав лише про те, що не викликало болю. Не про Моллі в обіймах Барріча, а про Неттл, захищену його доброю правицею. Він буде для неї добрим батьком. Мав належний досвід. Я навіть спромігся на надію, що з часом у неї з’являться молодші братики і сестрички. Думав про повернення миру до Гірського королівства, про червоні кораблі, прогнані від узбережжя Шести герцогств. І одужав. Хоч не до кінця. Шрам — не те саме, що здорове тіло, але він зупиняє кровотечу.
Коли Веріті-Дракон з’явився у небі над Баккіпом, я був там. Побачив його очима блискучі чорні вежі та башточки Оленячого замку далеко внизу під нами. А ще нижче, там, де колись було замкове місто з його будівлями та складами, зосталися тільки їхні почорнілі шкаралупи. Вулицями тинялися перековані, бундючні пірати розпихали їх. Над тихими водами здіймалися щогли, з яких звисали драні шматки полотна. У бухті спокійно погойдувалася дюжина червоних кораблів. Я відчув, як серце Веріті-Дракона пучнявіє гнівом. Клянуся, я почув і як скрикнула Кеттрікен, побачивши цю картину.