Якось доставила мені від нього карту Шести герцогств. Рука та чорнило Веріті дбайливо її розпочали, але так і не завершили. Інколи дивлюся на неї та думаю про місця, які я міг би заповнити. Проте вона й далі висить на моїй стіні такою, якою я її там повісив. Навряд чи колись щось на ній зміню.
Що стосується Блазня, то він повернувся до Оленячого замку. Ненадовго. Дівчина-на-Драконі залишила його там, і він плакав, коли вона злітала без нього. Його негайно ж прославили як героя і великого воїна. Я певен, що тому він і втік. Не прийняв від Регала ні титулу, ні землі. Ніхто не знає достеменно, куди подався Блазень чи що з ним трапилося. Старлінг вважає, що він повернувся на батьківщину. Можливо. Можливо, живе десь лялькар, майстер маріонеток, які є дивом і насолодою для ока. Сподіваюся, що він носить срібно-блакитну сережку. Відбитки пальців, залишені ним на моєму зап’ясті, злиняли і стали блякло-сірими.
Гадаю, я завжди за ним сумуватиму.
Шість років я шукав стежку назад до Баку. Один рік ми провели в горах. Ще один — із Чорним Рольфом. За цей час ми з Нічнооким багато вивчили про Віт і віттерів, але й виявили при цьому, що найдужче любимо товариство один одного. Попри найбільші старання Голлі, Віта, донька Оллі, глянула на мене і вирішила, що ми зовсім одне одному не пасуємо. Мої почуття це аж ніяк не поранило, зате дало мені привід рушити в дальшу дорогу.
На півночі ми дісталися Ближніх островів і ще далі, де вовки білі, як ведмеді. На півдні зайшли за Чалсед, навіть за Бінгтаун. Подорожували берегом Дощової ріки, назад повернулися на плоті. Виявили, що Нічноокий не любить плавати на кораблях, а я не люблю країн, де не буває зими. Ми перетнули краї карти Веріті.
Я думав, що ніколи вже не повернуся до Баку. Та ми повернулися. Одного року осінні вітри пригнали нас сюди, і відтоді ми тут і зоставалися. Будиночок, який вважаємо нашим, колись належав вугляреві. Він недалеко від Форджа, чи радше місця, де колись був Фордж. Море та зими поглинули це місто і стерли всі лихі спогади, пов’язані з ним. Може, колись люди знову прийдуть сюди в пошуках залізної руди. Та ще не скоро.
Коли Старлінг приїжджає в гості, то завжди мене лає і нагадує, що я ще доволі молодий. Що, — вимагає вона від мене, — трапилося з моїм упертим бажанням мати колись власне життя? Я відповідаю, що знайшов таке. Тут, у своєму будиночку, з моїми записами, моїм вовком і моїм хлопцем. Часом, коли вона ділить зі мною постіль, а я лежу потім без сну, прислухаючись до її повільного дихання, гадаю, що завтра встану і знайду якийсь новий сенс свого життя. Та переважно вранці прокидаюся зболілим і закляклим. Вирішую тоді, що я геть не молодий. Я старий, ув’язнений у пошрамованому тілі молодої людини.
Скілл нелегко в мені засинає. Манить мене, особливо влітку, коли я гуляю між скелями, дивлячись на воду. Спокушає сягнути назовні, як це робив колись Веріті. Інколи я піддаюся і довідуюся про улов жінки-рибалки чи про домашні клопоти помічника капітана торгового судна. Як казав мені колись Веріті, найбільшою мукою є те, що ніхто ніколи не сягає до мене у відповідь. Якось, коли Скілл-голод довів був мене до краю божевілля, я навіть потягся до Веріті-Дракона, благаючи вислухати мене й відповісти.
Він не відгукнувся.
Регалові групи давно розпалися через брак майстра Скіллу, який би їх навчав. Навіть у ті ночі, коли я розпачливо й самотньо посилаю свій Скілл, наче виття вовка, і благаю когось, однаково кого, відповісти, навіть тоді не чую нічого. Хоча б відлуння. Потім сиджу край вікна і дивлюся в туман за вершечком острова Оленячого Рогу. Стискаю руки, щоб не дрижали, і борюся з бажанням цілковито зануритися в ріку Скіллу. А вона чекає, завжди чекає, коли підхопить і понесе мене. Це було б так просто. Інколи все, що мене втримує, — дотик вовкової свідомості до моєї.
Мій хлопець уже знає, що означає цей погляд, і ретельно відмірює ельфійську кору, аби мене притупити. Додає карріму, щоб я міг заснути, імбиру, щоб приховати гіркоту ельфійської кори. Тоді приносить мені папір, перо та чорнило і залишає писати. Знає, що вранці застане, як я, поклавши голову на стіл, сплю серед порозкидуваних паперів, а Нічноокий простягся біля моїх ніг.
Уві сні ми бачимо, як висікаємо свого дракона.
Літературно-художнє видання
Гобб Робін