— Маю свої стежки, Баррічу, — відповів він.
Я теж усміхнувся, згадавши, що він завжди пишався своїми таємницями.
Одного дня Серце зграї пішов, залишивши мене самого. Не зв’язав мене. Тільки сказав:
— Тут лежить трохи вівса. Як захочеш без мене їсти, мусиш згадати, як його зварити. Якщо вийдеш із дому крізь двері чи вікно, якщо бодай відчиниш двері чи вікно, я про це знатиму. І поб’ю тебе до смерті. Зрозумів?
— Так, — відповів я.
Він, здавалося, дуже сердився на мене, хоч я не пригадував, щоб зробив щось, чого він не казав мені робити. Він відчинив коробочку і вийняв із неї якісь речі. Переважно це були металеві кружальця. Монети. Одну річ я згадав. Вона була блискуча і викривлена як місяць-молодик, а коли я вперше її взяв, пахла кров’ю. Я бився за неї з іншим. Не міг згадати, чи хотів я її, але бився і здобув. Тепер я її не хотів. Він підняв її на ланцюжку, придивився, а тоді поклав до капшука. Мені було байдуже, що він її забрав.
Без Серця зграї я дуже, дуже зголоднів. Коли він повернувся, я зачув на ньому запах. Запах самиці. Не сильний і змішаний з луговим запахом. Але через цей добрий запах я запрагнув чогось, що не було ні їжею, ні водою, ні полюванням. Я підійшов до нього, щоб обнюхати, та він цього не помітив. Наварив вівсянки, і ми їли. Тоді просто сидів перед вогнем і здавався дуже, дуже сумним. Я встав і приніс пляшку бренді. Приніс її йому разом із чашкою. Він забрав у мене те й те, але не усміхнувся.
— Може, завтра я навчу тебе приносити палицю, — сказав Серце зграї. — Може, це саме те, що тобі під силу.
Тоді випив усе бренді, що було в пляшці, а потім відкоркував наступну пляшку. Я сидів і спостерігав за ним. Коли він заснув, я взяв його плащ, від якого так пахло. Розклав на долівці і ліг зверху, вдихаючи той запах, аж доки не заснув.
Мені щось снилося, але воно не мало сенсу. Там була жінка, що пахла, як Баррічів плащ, а я не хотів, щоб вона пішла. Була моєю жінкою, але, коли вона пішла, я не пішов за нею слідом. Це й усе, що я запам’ятав. Недобре було це пам’ятати, так само як недобре бути голодним або спраглим.
Він змусив мене сидіти вдома. Сидіти вдома довго-довго, коли єдине, чого я прагнув, — це вийти надвір. Але цього разу падав дощ, дуже сильний, такий сильний, що майже весь сніг розтанув. Раптом здалося, що добре нікуди не виходити.
— Баррічу, — озвався я, і він різко глянув на мене.
Я думав, що він на мене нападе, так швидко ворухнувся. Я намагався не кулитися. Інколи це його дратувало.
— Що таке, Фітце? — спитав він, а його голос був лагідним.
— Я голодний, — сказав я. — Зараз.
Він дав мені великий шматок м’яса. Вареного м’яса, але великий. Я з’їв надто швидко, а він стежив за мною, але не казав мені не робити так і не дав мені стусана. Цього разу.
Я постійно чухав обличчя. По підборіддю. Нарешті пішов і став перед Баррічем. Почухався перед ним.
— Не люблю цього, — сказав я йому.
Він здавався здивованим. Але дав мені дуже гарячу воду, мило і дуже гострий ніж. Ще дав мені кругле шкельце з чоловіком усередині. Я довго дивився на того чоловіка. Аж затремтів через це. Його очі були схожими на очі Барріча, обведені білим, але ще темніші. Не вовчі очі. Шерсть на ньому була темна, як у Барріча, але волос на щелепах був нерівним і грубим. Я торкнувся бороди і побачив пальці на обличчі чоловіка. Це було дивно.
— Голися, але будь обережний, — промовив до мене Барріч.
Я майже пам’ятав, як це. Запах мила, гаряча вода на моєму обличчі. Але гостре-прегостре лезо весь час мене різало. Дрібні порізи, що пощипували. Потім я глянув на чоловіка в округлому шкельці. «Фітц, — подумав я. — Майже як Фітц». Весь покривавився.
— Я весь покривавився, — сказав я Баррічу.
Він посміявся з мене.
— Ти завжди кривавився, коли голився. Завжди надто поспішаєш.
Він узяв гостре-прегостре лезо.
— Сиди тихо, — наказав мені. — Ти пропустив кілька місць.
Я сидів дуже тихо, а він мене не порізав. Тяжко було сидіти тихо, коли він до мене підійшов і так зблизька на мене глянув. Закінчивши, взяв мене долонею за підборіддя і придивився до мене. Дивився дуже пильно.
— Фітце? — сказав Барріч.
Крутнув головою і всміхнувся мені, але усмішка розвіялася, тільки-но я на нього глянув. Дав мені щітку.
— Тут нема коня, щоб його вичісувати, — промовив я.
Він здавався майже задоволеним.
— Причеши оце, — сказав і покошлатив мені волосся.
Змусив мене причісуватися, аж доки воно не лягло рівно. У мене на голові були болючі місця. Барріч насупився, побачивши, що я кривлюся. Забрав у мене щітку і наказав стояти спокійно, а сам тим часом оглянув мою голову, торкаючи волосся.