— От байстрюк! — грубо сказав він, а коли я скулився, додав: — Не ти.
Повільно похитав головою. Поплескав мене по плечі.
— З часом біль мине, — промовив Барріч.
Показав мені, як відкинути волосся назад і зв’язати його шкіряною стрічкою. Воно було досить довгим.
— Так краще, — сказав він. — Знову маєш вигляд чоловіка.
Я прокинувся зі сну з дрижанням і криком. Сів і почав плакати. Барріч прийшов до мене зі свого ліжка.
— Що не так, Фітце? Все гаразд?
— Він забрав мене у матері! — сказав я. — Забрав мене від неї. Я був надто малим, щоб піти від неї.
— Я знаю, — відповів Барріч. — Я знаю. Але це було вже давно. Тепер ти тут, у безпеці.
Він здавався майже переляканим.
— Напустив диму в нору, — говорив я йому. — Зробив з моєї матері та братів шкури.
Його обличчя змінилося, а голос перестав бути лагідним.
— Ні, Фітце. То була не твоя мати. То був сон вовка. Нічноокого. Таке могло трапитися з Нічнооким. Але не з тобою.
— О так, так і було, — сказав я йому і зненацька розсердився. — Так і було, так і здавалося. Точнісінько так само.
Я встав із ліжка й почав ходити по кімнаті. Ходив дуже довго, аж доки позбувся того почуття. Барріч сидів і стежив за мною. Доки я ходив, він випив силу-силенну бренді.
Одного весняного дня я стояв і дивився у вікно. Запах світу був добрим, живим і новим. Я потягся і поворушив раменами. Відчув, як мої кості тріщать у суглобах.
— Гарний ранок для прогулянки верхи, — сказав я.
Обернувся і глянув на Барріча. Він мішав вівсянку в казанку над вогнем. Підійшов і став біля мене.
— У горах досі зима, — тихо сказав він. — Цікаво, чи Кеттрікен безпечно повернулася додому?
— Якщо ні, то не з вини Сажки, — промовив я.
Раптом щось у мені перевернулося і болісно мене кольнуло, аж мені на мить перехопило подих. Я намагався збагнути, що це, та воно втекло від мене. Я не хотів його доганяти, але знав — це річ, на яку я мушу полювати. Це наче полювання на ведмедя. Коли я до нього наближався, воно обернулося проти мене і намагалося вразити. Але щось у ньому змусило мене прагнути йти за ним слідом. Я глибоко вдихнув і витрусив його з себе. Тоді знову вдихнув, зі звуком, який зав’яз мені в горлянці.
Барріч поблизу мене був дуже спокійним і мовчазним. Чекав мене.
Брате, ти вовк. Повертайся, покинь те, що тебе ранить, — перестеріг мене Нічноокий.
Я відстрибнув назад.
Тоді Барріч затупотів кімнатою, лаючи те і се й давши вівсянці пригоріти. Та ми однаково мусили її з’їсти, бо нічого іншого не було.
Якийсь час Барріч шарпав мене. «Пам’ятаєш?» — питав він раз у раз. Не залишав мене самого. Називав імена і змушував пробувати сказати, хто це. Інколи я знав, хоч і небагато. «Жінка, — відповів я, коли він назвав Пейшенс. — Жінка в кімнаті з рослинами». Я намагався, але він і далі сердився на мене.
Коли я спав уночі, то бачив сни. Сни про тремке світло, що танцювало по кам’яній стіні. Та про очі в маленькому віконці. Сни стискали мене і не давали дихати. Якби мені вистачило повітря на крик, я міг би прокинутися. Інколи довго тривало, перш ніж мені вдавалося вдихнути достатньо. Барріч теж прокидався і хапав великий ніж зі столу. «Що таке, що таке?» — питав мене. Та я не міг йому сказати.
Безпечніше було спати вдень, надворі, де пахло травою та землею. Тоді сни про кам’яні стіни не приходили. Натомість приходила жінка і солодко до мене пригорталася. Пахла луговими квітами, а її вуста смакували, як мед. Біль від цих снів приходив, коли я прокидався, знаючи, що вона пішла назавжди, що її забрав хтось інший. Вночі я сидів, дивлячись у вогонь. Намагався не думати про холодні кам’яні стіни, про темні заплакані очі та солодкі вуста, повні гірких слів. Я не спав. Не смів навіть лягти. Барріч не змушував мене.
Одного дня повернувся Чейд. Відпустив довгу бороду й надягнув капелюха з широкими крисами, як у мандрівного перекупника, та я однаково його пізнав. Коли він прийшов, Барріча не було вдома, але я його впустив. Я не знав, чого він прийшов.
— Хочете трохи бренді? — спитав я, думаючи, що він за цим і прийшов.
Чейд придивився до мене зблизька і майже усміхнувся.
— Фітц? — сказав він. Повернув голову вбік, заглянув мені в обличчя. — Отож. Як ти?
Я не знав, що на це відповісти, тож просто на нього подивився. За якийсь час він наставив чайник. Розпакував свою торбину. Приніс чай з прянощами, трохи сиру та вуджену рибу. Ще витяг пакунки зілля і розставив рядком на столі. Тоді вийняв шкіряного капшука. Там усередині був великий жовтий кристал, саме такий, щоб заповнити його долоню. На дні торбини була велика плитка миска, покрита зсередини блакитною глазур’ю. Він поставив її на стіл і наповнив чистою водою. Тут повернувся Барріч. Він ходив ловити рибу. Приніс шість рибок, прив’язаних до шнурка. То були риби зі струмка, не морські. Слизькі та блискучі. Він уже їх випатрав.