— Прощавай, Земле! Ця мандрівка розпочалася не так страшно, як я сподівалася! — вигукнула дівчина, але не почула власного голосу.
Ракета з страшенною швидкістю наближалася до тропосфери…
СНІДАНОК У КОСМОСІ
Освітлена ракета мчала з страшенною швидкістю. Стрілка спідометра показувала 2 800…
Не дивлячись на шалений лет, у каюті було тепло і навіть затишно. Олена Ярош звикла до вибухів ракетового мотора, що відбувалися у розміреній послідовності, щокілька хвилин. Навпаки, ці вибухи заспокоювали її, надаючи рівноваги і впевненості з цієї надзвичайної машини, сконструйованої талановитим німецьким інженером. Вона прислухалася до гудіння машин, відчуваючи в них особливу симфонію понадшвидкості.
Ярослав, сидячи біля керма, спостерігав у телескопа.
— Ми рухаємося без жодного відхилу від курсу просто на Марс, — передавав він телефоном.
Юрій відчинив регулятори балона з стисненим киснем.
— Як легко дихати, друзі, — промовила Олена, сидячи в зручному м’якому фотелі. — Чудово, — закінчує вона, але думки не залишають її.
Вони, немов хижі кажани, шугають в її напруженому мозку. Чим скінчиться ця мандрівка у безвість? Вона не знає. І цього не знає ніхто. Ще ніхто з мешканців Землі так далеко не віддалявся від своєї планети.
Олена Ярош надзвичайний фантаст. Вона ось уже п’ять років, відколи почалася війна, живе подвійним життям: одне вона бачить щодня, — таке несправедливо-жорстоке, повне всяких гірких недоречностей, турбот і нестатків, і друге життя, — життя її душі, що кохалася у музиці і мріях. І це життя більш до вподоби цій розумній, широко розвиненій дівчині. Іноді вона ділиться своїми думками з Ярославом. Лише він один розумів її.
Олена уявляє здивовані обличчя людей, що випадково спостерігатимуть, як над Землею піднялася яскраво освітлена ракета і мчала у синю місячну ніч.
З цим останнім спогадом вона вирішила більше ніколи не згадувати про планету, на якій для молодої життєрадісної української дівчини не знайшлося місця. Невеличкого місця десь над річкою, порослою вербами, чи у садку, де б вона могла мріяти і грати на скрипці. Ні, навіть це скромне, таке мізерне бажання стало для неї неможливим… О, люди, люди!
Вона дивиться в кругле вікно і немов школяр, показавши язика, заспівала пародію:
«Що сталося? — збентежено подумала вона, прислухаючися. — Чомусь не чути вибухів ракети».
Настала довга пауза. Олена дивиться в напружені і здивовані обличчя її супутників.
— Зіпсувався мотор! — вигукує першим Ярослав. — І тепер, якщо ми минули сферу впливу земного магнетизму, нас притягне якась інша планета, чи ми будемо блукати в космічних просторах.
— Час від часу не легше, — промовив Юрій.
Ракета мчала ще за інерцією до якоїсь невідомої мети. Дрижачі стрілки показують незначне зменшення швидкості.
Минула година, друга. Трохи розвіялося напруження. Олена відчула, що їй хочеться їсти.
— Може, поснідаємо? — запропонував Ярослав.
— Атож, — підтримує Юрій і разом Олена, — звичайно, може, навіть з вином.
— Коли це пропонують наші жінки, тоді з великим задоволенням підтримаю компанію, — веселішає Ярослав.
— Маріє, дістань-но пляшку.
Незабаром у келихи з прозорої пластмаси ллється червоне густе вино. Ярослав промовляє:
— За щасливе прибуття на Марс!
Цей тост усі зустріли з радісними вигуками.
— За Марс!
— Марс, — урочисто промовляє Олена м’яким, немов оксамит, голосом, — я відчуваю особливу красу в цій назві планети. Марс — звучить гарно і велично!..
— А Дніпро! Україна! Карпати! Чорне море! Невже це не милі й прекрасні назви? — питає її Доморацький.
— Це найдорожчі назви, любий Ярославе! Але для нас — це минуле. Сон… Нам нема туди вороття… ми — безсилі щось вдіяти, повернути цю шалену машину туди. Та й чи потрібно це?.. Чи були б ми там щасливіші, чи не відчули б те саме, що пережили в передгір’ях німецьких Альп? Мені здається, що різниці не було б. Я хочу носити до гроба в своєму серці, як особливу святиню, ці назви… з батьківщини. Коли ми потрапимо до безлюдної планети і там найкращі степи, гори, ріки і моря ми назвемо рідними іменами.
Вино розтікається по кінцевостях, торкається мозку. Порівняння і згадки, здається, офарблюються в м’який, теплий, рожевий колір.
Обличчя Олени Ярош жевріє. На щоках вона відчуває якийсь невідомий ще, особливий вогонь. Такого ще ніколи не траплялося з нею.