Мандрівники укрилися в затінку цього імпровізованого житла й важко дихали, немов викинені на беріг риби.
Настав вечір, а потім і ніч. Але вони довго не могли заснути, розмовляли між собою, згадуючи, що їм довелося пережити і міркували, що їм доведеться пережити ще…
ШУКАЧІ ОАЗИ
Вранці не сталося жадних змін у житті нових мешканців невідомої планети. Олена куталася в плаща від ранішньої прохолоди, Марія готувала сніданок з консервів і галет, старанно розділяючи порції.
Під час сніданку розпочався жвавий обмін думками з приводу їх положення.
— Залишатися у пустелі подібно підписуванню смертного вироку, — рішуче сказав Ярослав.
— Коли на цій планеті таке саме повітря, як і на Землі, то я цілком впевнена, що десь повинна бути вода і рослинне життя, — міркувала Олена.
— Доля врятувала нас від смерті на Землі й під час фантастичної мандрівки, але що очікує нас? Загибель від спраги і голоду в гарячій пісковій пустелі? — песимістично промовив Юрій.
— Адже-ж щастя людини дається лише раз, — загадково додала Марія.
Настала довга павза. Кожен з чотирьох міркував, як знайти порятунок.
Ярослав Доморацький доїв свою галету, рвучко підвівся на ноги й рішуче промовив:
— Ми повинні ще до початку спеки вирушити у далеку розвідку. Хто шукає — той знаходить! Жінки залишаться тут, а ми з Юрком негайно рушаємо в подорож. Ти йди на захід, а я піду на схід, — наказує мужній молодий чоловік.
— Ми підемо з вами, — запропонувала Олена, звертаючися до Марії.
— Залиште це чоловікам. Вам потрібно зберегти сили, — рішуче спротивився Юрій.
— Ми хочемо разом розділити нашу загальну долю, — пропонує Олена.
— Ви без розмов залишаєтеся біля місця падіння ракети. Адже ж комусь потрібно охороняти наші харчі. Не час сперечатися. Краще побажайте нам успіху, — промовив Ярослав.
Незабаром чоловіки розійшлися в різні сторони від місця падіння ракети. Їх ноги грузли в сухому й сипучому піску. Як не намагався Ярослав прискорити ходу, але дарма.
— Я рухаюся не швидше черепахи, мабуть, менше кілометра на годину, — промовив він вголос, розглядаючи якісь рухливі кулі, що котилися пустелею.
Мандрівник спостерігав, то були клубки дивних сухих рослин.
— Звичайно, це Марс! Тут навіть і рослини не як на Землі. Вони живуть без води і пересуваються з місця на місце, — промовив сам до себе Доморацький. — Але як мучить спрага!
Сонце вже піднялося високо й нестерпимо пекло.
— Води, — прошепотіла людина. — Як добре було б доторкнутися пересохлими губами до шклянки з коктейлем з шматочками льоду. Але що таке коктейль! Вода ще краще.
В уяві людини шклянка води немов настирливо дрочиться і збільшується в мільйон разів, стає подібною до дивовижного поганського храму.
Минулого нема. Воно здається якоюсь фантастичною примарою і поховано назавжди. Перед ним, немов марево, стоїть і роздратовує та фантастична шклянка з благословенним напоєм. Коктейль!
— Ні! До біса той коктейль! — вигукує змучений чоловік, що згодився б напитися з смердючої гнилої баюри.
Його Величність Випадок глузує над людиною, насміхається над нею, що вона опинилася в безпорадному стані на невідомій планеті без ознак життя.
— Але яка різниця — загинути від кулі ката на далекій Землі, чи померти від спраги в пісковій пустелі на Марсі? — розважав чоловік, та між першим і другим існував якийсь надзвичайний зв’язок.
Людина мріє про баюру. Баюру брудної води, яка може врятувати життя. Баюра з болотом. Більш нічого. Ярослав так реально, немов справді, бачить цю баюру, що поросла ряскою, водоростями, з мулом на дні.
Людина хитається, але йде назустріч полум’яному сонцю. Воно сушить мозок. Здається, кров стала густою. В пустелі маячить постать людини, що безнадійно вдивляється в обрій.
— Господи! Врятуй і помилуй! — промовляє вона, падаючи на гарячий пісок…
Коли Ярослав прийшов до пам’яті, над ним висіла темно-блакитна безодня неба і світилися зорі. Вони були набагато ясніші від тих, що молодий чоловік звик бачити на Землі. Він згадав, що вже три доби знаходиться в пустелі. Першого дня випита пляшка дорогоцінної води, другий і третій пережиті у страшенній спразі Щоправда, вночі спрага не так дошкуляє, як вдень. Згадавши за своїх друзів, він, напружуючи останні зусилля, підводиться і йде.
— Чи знайду воду, чи побачу ще кохану Олену?
