— Ні, — рішуче відповіла Олена Ярош.
Минуло три дні. Несподівані гості, що порушили спокій мешканців оази, готувалися до від’їзду.
Сумно перегукувалися одноманітні дзвоники верблюдів, не менш одноманітно вигукували погоничі.
— Суєта суєт… — промовила Олена, спостерігаючи ладнання каравану.
Жако закінчував фільмування її скульптури новеньким блискучим апаратом «Дебрі».
Режисера Мартеля мучила лихоманка. Він, з пов’язаною мокрим рушником головою, завітав до намету.
— Прощавайте, Олено! Не маєте мені більше нічого сказати?
— Прощавайте, пане Мартель. Хай щастить вам у дорозі…
Сонце наближалося до заходу, і його останні промені золотили шовк намету. І на ньому, немов на екрані, з’явилися лялькові тіні каравану верблюдів. Караван спускався з піщаної дюни. Сумно, стихаючим крещендо, дзвеніли їх дзвоники.
— Ярославе! — зрадівши вигукнула Олена, звертаючися до чоловіка. — Мені здається, що це все марево. Мені хочеться, щоб це було лише марево.
— Так, кохана Олено! Це все було марево, — відповів Ярослав, підіймаючи на руки золотавого від сонця сина.
Змовкли дзвіночки. Зникли верблюди. Гарячий вітер завівав сліди каравану і дзвенів об піскові струни. Їм підспівували струни скрипки…
Квітень 1947 р.
