Роздобудько Ірен
Мандрівки без сенсу і моралі. —
К.: Нора-Друк, 2011. — 192 с. (Мандри).
ISBN 978-966-2961-65-2.
Ірен Роздобудько у своїй новій книзі переконує нас, що «світ малий», та пропонує змінити картинку і відкрити двері до іншої реальності.
Саме це є найпривабливішим у мандрах — перестрибувати часову прірву і потрапляти в невідоме. Варто налаштуватися на трансляційні хвилі, які охоплюють в кожній незнайомій місцевості, і годі заговорить і каміння...
Зміна картинки (Замість передмови)
...Кінець травня якогось там (не має значення) недавнього (порівняно з вічністю) року. Виходжу з валізою до таксі, що чекає біля під'їзду.
Далеко? — питає дорогою водій.
Далеко...
А куди ж саме? — не вгамовується він.
За кордон... — неохоче відповідаю я.
І не тому, що мені важко відповісти чи боюся зурочити, а через те, що уявляю, як він, висадивши мене в аеропорту — таку, «всю в білому», подумає, що «ось вониїздять по світу, бачать щось цікаве, а я тільки те й роблю, що кручу кермо до аеропорт)/ і назад...». Увечері ще й нап'ється з безвиході. А мені дуже не хочеться розподіляти світ на тих, хто «вони», та інших.
— Далеко — за кордон? — знову питає водій. Пояснюю, що їду на Мальту. І зауважую —
«у відрядження». Усього на тиждень-два.
— Не хіло... — каже водій і тисне на газ. Подумки я погоджуюсь.
Якби він ще й знав, яка вийшла приключка.-наступного дня після повернення маю вирушати до Америки. У квартирі вже стоїть друга спакована валіза. Приїду, переночую, а вранці — знову на летовище. Водію про це знати не потрібно.
Але рівно за десять днів, коли я знову йду (вже з іншою валізою!) до викликаного таксі, — в ньому сидить той самий дядечко. Бувають же такі збіги!
Цього разу він везе мовчки, лише сопе і не дивиться в мій бік.
Я кидаю «виправдання»: «Знову послали...» Звучить неоднозначно.
Не знаю, чому завжди відчуваю ніяковість перед тими, хто ще ніколи не виїжджав далі свого міста. Певно, в мені з дитинства добре угніздилась докірлива репліка Нонни Мордюко-вої з «Діамантової руки»: «Наші люди в булочну на таксі не їздять!»
Попри це, я точно знаю, що мандрувала б у будь-якому випадку, економлячи на всьому, крім квитка на літак.
Нові холодильники, пральні машини, автомобілі, меблі і тому подібне — ніщо порівняно з новими враженнями.
Що найбільше приваблює в мандрах? У кожного — своє. Від зухвалого бажання закарбувати своє ім'я на скелі «Тут був...» до можливості не повернутися. Але і те, й інше мене не цікавить.
Якби мене запитали, відповіла б (щоправда, лише в цю мить, адже як відповім завтра — не знаю): впевнитись, що «світ малий», що він може вміститися в долоні, і... які ми кретини, що, попри це, зменшуємо його з кожним роком штучно створеними катаклізмами. Невдовзі стоятимемо на ньому одною ногою, мов чаплі...
Але не будемо про сумне.
Є ще дещо, від чого захоплює подих. Скажімо, увечері ти збираєш валізу і спиш у своєму ліжку. Так, як це було вчора, і позавчора, і місяць тому. А от сьогодні, засинаючи, думаєш: яким буде твоє завтрашнє помешкання? Тобто який дах буде над головою? Яке повітря довкола? Що побачиш з вікна? Цього не можна передбачити.
Мить відкривання незнайомих дверей — одна з найцікавіших у всіх мандрах.
Це двері до іншої реальності! А ще вражає швидка зміна картинки протягом якихось кількох годин. Уранці ти ще дома, а вдень уже виходиш з літака, скажімо, в Гельсінкі. Через півгодини ти — в електричці, що мчить просторами Фінляндії. Минає сорок хвилин — і вже в Турку, ще тридцять — на одинадцятипалубно-му поромі. А за годину він несе вас хвилями Балтії до Стокгольма. З ілюмінатора спостерігаєш за високими темно-зеленими хвилями. І згадка про те, що вранці пив каву на балконі свого міста, стає химерною. Хоча минуло лише кілька годин! А враження таке, що між кавою на балконі і прямуванням до берегів Швеції пролягає щось подібне до вічності. Часове провалля. До нього важко звикнути.
Саме це приваблює в мандрах: перестрибувати часову прірву. І потрапляти в невідоме...
...Я не люблю туризму в чистому вигляді. Не люблю ходити в юрмі. А марш-кидок до чергового музею чи штучних руїн якого-небудь палацу віддам за посиденьки в таверні і спостереження за вулицями незнайомого міста.
Мені здається, що саме тоді загадки тих руїн і пам'яток — штучних чи не штучних — входять у тебе разом з повітрям. Часом самотужки знаходиш відповіді на запитання, на котрі не може відповісти і найдосвідченіший гід. Варто лише налаштуватися на трансляційні хвилі, котрі охоплюють тебе в кожній незнайомій місцевості. Головне — відчувати їх. А якщо відчуєш, то плаватимеш у них, мов рибка. Тоді до тебе заговорить і каміння...
Стосунки зі світом дуже схожі на будь-які інші людські стосунки. Коли ти це розумієш, то вже не приховуєш того, що... ну, не вразив тебе той чи інший об'єкт, а привернуло увагу щось зовсім інше. Так, уперше побачивши колосів Мемнона, була вражена видовищем... звалища банок з-під «пепсі» довкола їхніх ніг. А славнозвісний Сфінкс, перед яким чесно збиралася заплакати сльозами захвату, не викликав жодних емоцій, адже доводилося щохвилинно відбиватись від жвавих торговців-бедуїнів.
От і починаєш вигадувати ті емоції — для інших, тих, що питатимуть: «Ну, як ТАМ?» І... дурити себе. В той час, коли найбільше враження викликало щось зовсім непоказне — те, про що не варто й говорити, повертаючись із тих країв. Скажімо, про ключі, що стирчать ззовні майже всіх дверей на Мальті.
Чи про розвішану білизну на даху житлового будинку в самому центрі Старого Міста в Єрусалимі: майтки, сорочки, шкарпетки — на тлі Храму Гробу Господнього.
Або про бабцю, що варить надзвичайну каву в нетрях Умага...
Є і те, чого боюся, вирушаючи в подорож.
Це досить дивний страх: боюся не набратися потрібних і загальноприйнятих вражень. Боюся, що мозок відмовиться сприймати інформацію. Так, як це буває перед іспитами, коли береш підручник і наказуєш собі максимально сконцентруватись, а потім читаєш і... думаєш про щось своє. І з жахом помічаєш це лише тоді, коли з сотню сторінок уже перегорнуто, як нібито прочитані. Так буває ще й тоді, коли тобі кажуть: «Маєш неодмінно прочитати цю книжку — вона геніальна!» І ти починаєш напружуватись, аби всотати в себе цю геніальність, і знову сто разів повертаєшся до одного і того ж рядка. Адже відчуваєш відповідальність перед думкою, котру тобі нав'язали.
А буває інакше: яка-небудь нікчемна книж-чина, про яку тобі ніхто нічого не казав, проковтується за один вечір, входить у тебе, мов гарячий ніж у шматок масла. Тому, що в ній є деталі.
Ті ключі у дверях.
Та білизна.
Запах кави.
Двоє хлопчиків на віслючку перед храмом Чаші.
Профіль Богородиці на корі дерева в Гетсиманському саду...
Коли сприймати світ у деталях, тоді і велике стає більш зрозумілим.
...Тому я і видивлялась на ланах Фінляндії зайця, з яким мандрував герой Арто Паасе-лінни.
*Роман А. Пааселінни «Рік зайця».
Фінляндія
КРАЇНА ТАПІОЛА, або
У ПОШУКАХ ЗАЙЦЯ
Кожна країна відрізняється від іншої, хоч як це дивно, двома характерними прикметами — відомими людьми, котрі в ній народилися, і... кухнею. Решта визначних і важливих туристично-історичних цікавинок загалом схожі між собою. Адже скрізь є дивовижної краси старовинні храми, костьоли, ратуші, мечеті, пам'ятники, руїни, музеї і загалом — ландшафти, від яких важко відірвати вічко фотооб'єктива.
І все ж таки навіть невігласи, почувши ім'я Жанни Д'Арк, згадають, що це Франція. Гарсіа Лорки — Іспанія, Шекспіра — Англія, Фолкне-ра — Америка, Модильяні — Італія. І так далі...
(Зараз подумалось, що це чудова гра для розуму, на кшталт гри «в міста». Треба запровадити!)
Всі ознаки рідної землі зберігаються у творчості чи житті геніїв і героїв, де б вони не жили потім.
Взагалі вивчати географію треба методом «дедукції» — від імені людини, котре є візитівкою країни. А вже потім переходити до значніших речей, які згодом — з віком і часом — все одно... забуваються.