...А знаєте, що привабило мене в цій країні найбільше?
Насправді це великий секрет — і говорити про нього було б навіть... небезпечно: одразу ж знайдуться охочі скористатися. З другого боку — це факт. І тому він є зафіксованим — що ж тоді приховувати? Виявляється, що в Хорватії лишилася купа безлюдних островів! Можливо, єдиних в усьому світі. Адже з усіх 1185 «спин давніх рептилій» заселено лише 66.
І один з них — мій!
На додаток
Смакує по-хорватськи Бокельський броде
1 кг морської риби різних видів (вугор, морський біс, морський йорж кальмари), 1 цибулина, 1 зубчик
53
часнику, 1 столова ложка томатного пюре, 4 столових ложки борошна, 200 мл білого вина, 1 гілочка петрушки, 2 лаврових листки, оливкова олія, перець — за смаком.
Рибу почистити, вимити і просушити. Порізати і обкачати в борошні. Обсмажити в олії і перекласти в теплий посуд.
На тій же сковорідці підсмажити дрібно порізану цибулю, додати розчавлений часник, дрібно порізану петрушку.
Додати борошно і залити все столовою ложкою гарячої води і вином.
Покласти томатне пюре, лавровий лист. Посолити, поперчити. Варити на повільному вогні 5 хвилин.
Викласти на цю ж сковорідку рибу, залити водою доверху. Готувати на повільному вогні протягом півгодини. Під час приготування посуд періодично стрясати.
Готовий броде подати з вареною картоплею. Відані хорвати
Тін Уєвич(1891-1955) — поет, есеїст, перекладач. Варто прочитати: «Сумний дзвін», «Скальпель хаосу».
Мирослав Крлежа(1893-1981) — прозаїк, поет, драматург, есеїст. Один з найвідоміших модерністів балканської літератури. Варто прочитати: романи «На межі розуму», «Бенкет у Блітві».
Іво Андрич(1892-1975) — письменник і дипломат, лауреат Нобелівської премії 19б1 року. Варто прочитати: «Міст на Дрині», «Травницька хроніка».
Міленко Єргович(1966) — найвідоміший у світі сучасний хорватський письменник. Варто прочитати: романи «Б'юїк Рівера», «Палати з горіхового дерева».
Єгипет
«ЦИГЕЛЬ ЦИГЕЛЬ АЙ-ЛЮ-ЛЮ!», або
Цей безладний, божевільний, зворушливий світ
1 . Що таке «карашьо»
«Температура в Хургаді плюс 34 градуси!» — радісно повідомляє стюардеса, і пасажири полегшено скидають з себе куртки та светри. Ще мить — і всі шквалом оплесків зустрічають перше зіткнення шасі з африканською землею.
Після київської хурделиці, від якої всі понуро ховались, піднімаючись у літак в аеропорту Бориспіль, тепле повітря Хургади доводить до ейфорії. За якихось півгодини можна буде посеред зими (!) забігти в Червоне море.
Всі штовхаються і поспішають. Жваві смагляві хлопці скидають з транспортера валізи. Але забрати їх виявляється не так вже й просто. Біля кожної чергує підприємливий доброво-лець-носій.
— Двадцять фунтів! — категорично проголошує смаглявий син пустелі, хапаючись за ручку моєї поклажі.
Це за що ж я маю платити? — намагаюся з'ясувати, докладаючи чималих зусиль видерти свою валізу з цупких рук.
Робота, аднако, земляк... — пояснює він, показуючи жестами, як тяжко було скинути багаж з багажної стрічки.
Десять! — починаю торгуватися я, смикаючи свої речі до себе.
П'ятнадцять! — не здається носій, не випускаючи валізу з рук.
— П'ять! — розлючуюсь я.
— Сім! — тягне валізу в зворотному напрямку добродій.
— Чотири!
Мені починає здаватися, що я потрапила на зйомки якогось фантасмагоричного комедійного фільму. Але це відчуття вмить зникає, адже я розумію: такі торги тут починаються одразу, щойно ступиш на землю. Це лише така собі розминка.
І я вимовляю специфічну фразу, яку вивчила заздалегідь: «Букра іншаалла...» — що приблизно означає: «завтра, якщо Господь захоче», а по-нашому: «Після дощику в четвер!» Носій вирячує очі і відпускає ручку валізи.
Не встигаю зробити і півкроку від дверей аеропорту, як відчуваю, що за валізу вже вчепився інший помічник. Але тепер, не розгублюючись, вимовляю ще одне «магічне слово»: «Ма-асаляма!» Це означає «До побачення».
Діє миттєво, такі специфічні вирази означають, що перед ними — не новачок, якого легко обвести довкола пальця.
Взагалі, поводження з туристами, особливо, з «наших країв», досить безцеремонне. І тому я вивела правило: удавати з себе незадоволену. Навіть якщо ти зомліваєш від краси мальовничих краєвидів. Така собі маленька хитрість. Пихатих людей тут сприймають за заможних іноземців і, звісно, поважають більше.
...Мікроавтобус мчить до готелю. Як на восьму годину вечора тут надто темно. Здоровенний місяць з рівними краями висить просто над головою. Після дороги і різкої зміни клімату дуже хочеться спати.
Оформлення на рецепції готелю триває досить швидко, але страшенно галасливо. Гід Хасан одночасно робить кілька справ: керує поселенням, говорить по двох телефонах, роздає всім яскраві буклети, сперечається з портьє, збираючи довкола таку ж галасливу юрму працівників готелю. Нарешті один з носіїв хапається за мою валізу і жестом показує йти — точніше бігти! — за ним по алеї, де розташовані бунгало. Я ледь встигаю за ним.
— Давай-давай! — досить безцеремонно підганяє він.
«Так, звісно, це не Ріо-де-Жанейро... — встигаю подумати я. — Ніяких тобі "мадам". Усе так-сяк, по-домашньому...»
Переводячи дух, стою перед своїм номером. Місяць освітлює кущі запашних квітів — що це таке, можна буде роздивитися лише завтра вранці. Але вигляд у мого нового помешкання досить привабливий.
Перше розчарування настає за дві хвилини: ключ, вставлений носієм у замок, відчиняє двері лише з десятого разу. Друге розчарування: великі скляні вікна на всю стіну, що ведуть до веранди, не зачиняються. Вказую на недоліки.
Ноу проблем! — каже він і показує, що двері щільно зачиняються і без усякого замка, а вікна можна занавісити жалюзі.
Є проблеми! — не здаюся я. — Цікаво, як я спатиму з незачиненими вікнами і дверима?!
Ще півгодини спливають на сперечання. На годиннику пів на першу ночі!
Нарешті моя взяла: до номера з'являється бригада майстрів з власником готелю на чолі. Цілий натовп посеред ночі. То пусто, то густо, називається.
Поки бригада у складі шести чоловіків виправляє незручності (причому працюють лише двоє!), мені доводиться вести світські бесіди з власником готелю Саідом. Гвалт у номері стоїть страшенний. Від цієї метушні віє чимось до болю знайомим: колись так само, з байками та жартами, мені лагодили сантехніку.
— Карашьо? — нарешті питає Са'щ, демонструючи роботу своїх підлеглих: усе нарешті зачиняється і відчиняється, все на місці.
Я киваю головою і несподівано, очевидно вже надихавшись повітрям торгів, іду «ва-банк»:
— Але вранці я пере'щу до іншого готелю! І... отримую як бонус безкоштовну екскурсію
на коралові рифи.
Що ж, один—нуль. Цю битву виграно. Побачимо, що буде далі.
2. «Маленькиймумій»
— Отдіхаю карашьо! — кричить у слухавку телефону-автомата, що стирчить посеред вулиці, опасиста муринка в демократичних «в'єтнамках» сорок п'ятого розміру. Причому кричить російською мовою! Цікаво, до кого це вона телефонує — невже своєму чоловікові в який-небудь Новгород чи Саратов?
Взагалі, все тут здається фантасмагоричним і трохи кумедним. І скрізь так галасливо, ніби потрапив до трубопрокатного цеху металургійного заводу. Все гуде, брязкає, бринить і дзеленчить!
Вулиці пахнуть прянощами, димом фруктового тютюну, запахом кави і чаю каркаде, сушеним зіллям і ще чимось дивним, мов зі скрині мандрівного фокусника. Поза оазами готелів тебе оточує суцільний бедлам: щосекунди зупиняються і сигналять таксі і маршрутки, тротуари майже відсутні, світлофори — також, з ресторанів та кав'ярень на тебе постійно вистрибують офіціанти, пропонуючи зайти.