Магазини і приватні крамнички щільно приліплені одне до одного, на порозі кожного — власник або служник. Вони вигріваються на сонечку, мов павуки в майстерно зітканих для покупців сітях. І не дрімають! Варто наблизитись хоч на кілька метрів, як вони схоплюються назустріч:
— Захаді, пасматрі!
І не встигаєш змигнути оком, як на тобі вже теліпаються пластмасові буси, на голові красується капелюшок-феска, а на плечі накинуто
картату хустку-«арафатку». В одну руку вставлено віяло, в Другу — жезл.
— Нефертіта!!! — цокає язиком продавець і шанобливо відчиняє двері крамниці.
Вистояти неможливо. Доводиться зайти досередини. Там продавець робить презентацію всього, на що падає зір, проводячи такий собі
«ЛІКНЄП»:
— Скарабея... Маленькій мумій... Кальяна... Він зі священним трепетом називає кожну
дрібничку, сподіваючись, що вона стане моєю. Початкова ціна лякає двома нулями в кінці.
Згодом він біжить за мною півкварталу, і сума зменшується в геометричній прогресії залежно від відстані, на яку я віддаляюсь. Нарешті «нуль» з цифри прибрано, вартість дрібнички стає більш-менш адекватною, але повертатися не хочеться — попереду такі ж самі ятки.
Можна було б зарахувати мій сьогоднішній шопінг до перемоги з наступним рахунком два—нуль. Але торги в Єгипті — звичне театральне дійство, без якого тебе вважатимуть за повного кретина. Якщо, звісно, беззаперечно одразу викладеш іу суму, яку тобі пропонують заплатити. А вже коли щось виторгував і придбав, починається друге дійство — філіжанка запашного чаю каркаде і... маленький подарунок на додачу.
З. «Ой, мороз, мороз...»
Поїздка на коралові рифи справді виявилася для мене безкоштовною. їхати не дуже хочеться: з моря дме холодний вітер. Але ж сьогодні — безкоштовно, завтра — за гроші. їду на причал.
Там любителі підводного плавання намагаються якимось чином забратися на катер по хисткому, нічим не закріпленому місточку у вигляді звичайної дошки. Дошка хитається під ногами. А браві матроси і не квапляться допомагати! Вони щось жваво обговорюють, збившись у коло. Кричать та жестикулюють. їм не до пасажирів.
— Певно, поїздка відміняється, — каже хтось із туристів.
Але все простіше: матроси вирішують, кому «віддавати швартови», тобто хто першим має відв'язати канат від колоди, впаяної в берег. Певно, це якась дуже почесна робота.
Згодом вони так само активно дискутують, кому піднімати трап. Зворушливі діти природи...
Німці дивляться на все це з подивом. Наші туристи, звиклі до безладу, лише посміюються. Після важкого сходження на палубу всі почуваються щасливими. В руках кожного пасажира — повна підводна екіпіровка: ласти, маски, трубки. Відчалюємо.
Холодно...
Поки що важко уявити, що доведеться пірнати у хвилі. Катер причалює неподалік мальовничого безлюдного острівця, оточеного рифами. Спускатися з трапа треба просто у воду. Але я скорочую собі ці муки на крижаному вітрі і в повній підводній амуніції пірнаю одразу з бортика катера.
І... потрапляю в царство риб. Це саме те, заради чого варто сюди їхати!
Навіть не знаю, як змалювати цей світ словами.
Можна уявити, наприклад, таке: в абсолютно бірюзову воду викинуто ящик лимонів — це довкола тебе в'ються невеличкі яскраво-жовті риби. Над поверхнею води виблискують срібні ножі — міні-акули, на дні розпластався салатового кольору млинець із яскравими ультрамариновими плямами — риба-скат. А просто у вічі тобі заглядає риба-валіза або «собака», у неї розумні великі коров'ячі очі, так і хочеться заговорити з нею. Але заважає трубка! Риба-клоун схожа на квітку чи пташку — вся у привабливому отруйному пір'ячку. Чорні з червоним, зелені, бірюзові, у смужечку та ромбик, усі вони здаються нереальними. Такого просто не може бути. Але ж — є! І зовсім поруч — «під» і «над», варто лише простягнути руку.
Чого, власне, робити не варто: багато з них небезпечні і вбивають наповал.
Тут я вперше бачу корали. Звісно, уявляла, що всі вони — червоні, як намисто. Виявилось — ні. Ці живі істоти білого і бурого кольору. Бувають жовті, зелені, сині. Червоних, чесно зізнаюсь, не бачила.
Відламування живих коралів від рифів карається законом. Збирати можна лише мертві. А ними всіяно весь маленький острівець. На ньому вже хазяйнують ті, хто вдосталь напір-нався — напаковують пластикові сумки цими дивними морськими організмами.
Матроси, між тим, уже приготували «легкий перекус», котрий виявився не таким і легким: смажена риба різних сортів, кілька різновидів салатів та гарнірів і м'ясна національна страва — «кофта», котлети по-нашому Поки очманілі від пірнання туристи поглинають обід, весела команда виконує перед нами ритуальні танці і пісні. В національну мелодію органічно вплітається пісня «Ой, мороз, мороз...». Фантасмагорія триває...
4. «Ти туди не ходи — ти сюди ходи. ..»
Найпопулярніше звертання місцевого населення до туристів з країн колишнього Союзу — «раша», «земляк», «друг». Вимовляється досить безцеремонно. А ще в кожному зіткненні на вулиці чи біля крамниці жвавий абориген намагається обійнятися з тобою чи потиснути руку, навіть якщо ви бачитесь уперше і, звісно, востаннє.
За один короткий похід до супермаркету тебе можуть притиснути до серця з десяток разів. Найбільш просунуті шари населення у своїх звертаннях пішли далі — гукають, цитуючи вже давно не актуальний хіт Кіркорова — «Зайка моя!».
До жінок з пишним волоссЯхМ звертаються ще зрозуміліше: «Алла Пугачова». Світловолосих називають «Курнікова». Отож, народ тут обізнаний.
На перехресті один з торговців засвідчив свою пошану фразою з «Діамантової руки»: «Цигель-цигель ай-лю-лю!» Але моє здивування цією нібито екзотичною країною дійшло апогею, коли на одному з базарів, почувши, що я «from Ukraine*, верткий хлопчина заговорив про Ющенка, Тимошенко та Януковича...
Коли таке чуєш від мешканців іншого континенту, виникає питання: чи це Африка, чи Житомирська область?
Такою ж незбагненною є й арабська ментальність.
Прошу Хасана пояснити, як дійти до рибного ресторанчика. Він із задоволенням старанно робить креслення на папері: ретельно вимальовує довгу вулицю, що роздвоюється в кінці. Один з провулків малює особливо уважно, позначаючи на ньому назви готелів, ресторанів, номери будинків і навіть мечеті. Виходить гарно і зрозуміло. Не заблукаю! Через двадцять хвилин такої орієнтації на місцевості Хасан тицяє олівцем у малюнок і каже: «Сюди — не ходи!», а потім тицяє олівцем у недо-мальований відрізок: «Сюди ходи!»...
5. Сім кілець щастя
До Луксора, відомого Карнахським храмом, колосами Мемнона, Долиною Фараонів і розкішним Нілом, від Хургади — чотири години їзди. Довгий шлях скорочується завдяки спогляданню з вікна. Хочеться видивитися щось незвичайне. Але вздовж траси лише тягнеться пустеля та деінде трапляються подвір'я бедуїнів, схожі на звалища смітгя.
На одному з віражів помічаю самотню жіночу фігурку в чорному. Жінка сидить посеред пустелі в позі лотоса.
Цікаво, що вона тут робить? Медитує? Думає про вічне? Втекла від чоловіка та дітей і перепочиває в дорозі? Зрозуміло одне: вона не вирішує, що приготувати на обід чи вечерю. І, звісно, не перемиває кісток сусідам, адже робити це немає з ким. Через кілька кілометрів знову в очі впадає така ж самотня жіноча постать. Сидить. Навіть книжку з собою не взяла! Може, це якийсь тихий бедуїнський жіночий бунт?
Єгипет складається з дев'яноста шести відсотків пустелі — є куди втекти і де усамітнитись, назавжди забувши про існування кухонної плити і пральної машини.
Побуту в цій країні справді надається небагато уваги. Будинки в містечках малі, розміром в одну кімнат}'. Двері завжди відчинено або їх взагалі немає — натомість висить заяложена ковдра. Всередині — дерев'яні тапчани і купи дрантя. Проте перед будинками і на балконах висить білосніжна білизна, переважно чоловіча.